Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Як вірити листу, що отримав Білл від лейтенанта взводу, де служив Тіммі, хлопця встрелили на дорозі до Рима 15 липня 1943 року. Корабель доставив його тіло додому за два дні, і до Лаймстоуна воно прибуло 19-го числа. Його повантажили на містичний потяг Г’ю Гербера наступного дня. Більшість солдатів, які гинули в Європі, були поховані тамтечки, ба ті, хто вертався додому на загадковому потязі , були особливими — Тіммі загинув, атакуючи кулеметне гніздо, і посмертно отримав за се Срібну Зірку [127] «Срібна Зірка» — персональна військова нагорода США, яку вручають за мужність та відвагу, проявлені в бою. .

Тіммі поховали, не скажу напевно, але, здається, 22 липня. А за чтири чи п’ять днів Марджорін Вошбур, яка в тіє днини була листоношов, помітила Тіммі, що гуляв си вулицею в напрямку платних стаєнь Йорка. Ну, Марджі миттю змилася з дороги, та мона допетрати чому. Вона вернулася на пошту, кинула си на стіл Джорджа Андерсона мішок з недоставленими листами та заявила, що вона си йде додому, їй тре’ зараз же лягти в ліжко.

— Марджі, тобі зле? — спитав Джордж. — Ти біла, мов крило чайки.

— Я щойно вчула найбільшого страху в моєму житті, та не х’чу говорити про се. Коли я втраплю на небеса та Ісус спросить мене розказати про се, тоді я, мо’, й розтулю рота. Але не вірю в се, — і вона пішла геть.

Усі знали, що Тіммі вмер, у «Бенгор Дейлі Ньюз» опублікували некролог, а за тиждень до того в «Елсворт Американ» з’явилась його світлина. Півміста було на його похороні. А тут Марджі вгледіла його. Вгледіла, як він гуляє, як, хитаючись, бреде вгору вулицею. Вона врешті розказала старому Джорджу Андерсону, що саме бачила. Але то було по тому за двадцять років, і вона тоді вже була при смерті, і Джордж говорив, що вона хтіла комусь про се розповісти. Він сказав, що здавало си, ніби це переслідувало її.

Він був блідий, згадувала вона, вбраний у цупкі робочі штані та зоцвілу фланелеву мисливську сорочку, хоча термометр тої днини вказував більше дев’яноста градусів у тіні. Марджі казала, що волосся в него стирчало в усі боки, так неначе він з місяць не брався до гребінця. Очі нагадували си родзинки в тісті. «Я виділа того дня привида, Джордже. Се мене так налякало. Я ніц не думала, що побачу щось такеє, але побачила».

Що ж, коли направду, то зовсім скоро й інші люди побачили Тіммі. Міш-шіш Стратон — ми прозивали її «міш-шіш», але всі знали, що вона або солом’яна вдова, або самітня, або розлучена; мешкала в маленькім будиночку на Педерсен-роуд, що перетинає Генкок-роуд, вона мала багацько джазових платівок і рада була погуляти з тобов, як ти мав у кишені десятку, яку було не так тяжко дістати в ті дні. Вона вгледіла його на своїй веранді. За її словами, він пройшов прям до рогу вулиці та спинився там.

— Він просто стояв там, руки його звисали обабіч него, голова нахилена трохи вперед, він рухав си підборіддя, як боксер, що готовий встелитися на ринзі після нокдауну.

Бідолашна казала, що серце в неї калатало мов скажене, а сама вона не могла ворухнутися, така була настрашана. Тіммі тоді повернувся до неї, і він скидався на п’яничку, який силується розвернутися. Одна нога ковзнула вбік, інша назад, він заледве не впав. Хлопчина зиркнув на неї, і, як вона казала, руки їй вмить заслабли, вона свій кошик з білизною впустила, одяг вивалився на землю та знову став ні на що не годним.

Вона казала, що очі у Біллі були… мертвими і каламутними, як скляні кульки, Луїсе. Але він ними видів… дивився на неї… і щирився… і, — хлипала вона, — говорив до неї. Спитався, чи має си вона ще тіє платівки, бо він би був не від того, щоб погоцати з нею. Можна навіть цієї ночі. Тоді міш-шіш Стратон збігла в дім, і відмовляла си з него виходити понад тиждень, і, навіть коли все скінчило’, не сильно потикалася надвір.

Багато людей виділи Тіммі Бетермана. Більшість з них, наприклад міш-шіш Стратон, давно вмерли, інші переїхали, але є ще в околицях кілька таких же старих калік, як я, котрі, коли правильно спитати, могли б розказати про всеє те.

Кажу тобі, вони виділи, як Тіммі сновигав туди-сюди по Педерсен-роуд. Милю на схід, милю на захід. Так він блукав навколо батькового дому цілий днесь і, як більшості люду знало, всеньку ніч. Сорочка висмикнута зі штанів, бліда шкіра, пасма стирчать в усі боки, матня розстібнута, а ще вираз лиця… цей вираз…

Джад змовк, аби запалити цигарку, і Луїс вперше за весь час розкрив рота:

— Ви його коли-небудь бачили?

Джад загасив сірника і поглянув на Луїса крізь завісу синього диму. Попри те що розказана ним історія відверто скидалася на марення божевільного, в очах старого не було ні краплі брехні.