Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Ми приїхали туди, і Алан постукав. Ніхто не відповідав. Ми обійшли будинок і на задньому ґанку запримітили їх обох. Білл Бетерман сидів на нижній сходинці зі жбаном пива у руках, а позад, у ярді від него, стояв Тіммі. Він просто гледів, як заходить криваво-багряне сонце. Лице його було червонястим, пак з нього заживо здерли шкіру… Він виглядав так, наче погостював си у дідька в пеклі. Одяг висів на ньому мішком, і я подумав, що він втратив фунтів сорок. Глибоко запалі очі нагадували звірів, що визирали з глибоких печер, а рот постійно сіпався на лівий бік.

Джад на мить змовк, ніби збираючись з думками.

— Луїсе, він мав вигляд проклятого. Тіммі перевів погляд на нас і ощирився. Тільки від одного цього оскалу хотілося лементувати. Потім він відвернувся і далі гледів за заходом сонця. Білл промовив:

— Я не чув, як ви, хлопці, стукали, — це було відвертою брехнею, бо Алан так гупав у двері, що се підняло б і… підняло б і глухого.

Мабуть, більше ніхто не збирався нічого казати, тож я спитав:

— Білле, я чув, що твого малого встрелили в Італії?

— Це не так, — відповів він і втупився в мене.

— Невже?

— Ти ж видіш, він стоїть прямо у мене за спиною.

— А хто ж тоді, по-твоєму, в тій труні, що закопали на «Привітному краєвиді»? — поцікавився Алан.

— Будь я проклятий, коли знаю, — гиркнув Білл. — І будь я тричі проклятий, якщо мене це хоч трохи обходить.

Він спробував си дістати з кишені цигарки, але вони розсипалися по всьому подвір’ю, і він зламав кілька, силуючись їх підняти.

— Мабуть, будуть проводити ексгумацію, — додав Ганібал. — Ти знаєш про це чи ні? Мені телефонували з грьобаного воєнного департаменту. Білле, вони хочуть знати, чийого синочка закопали під іменем Тіммі.

— І що мені, трясця його матері, з того? — закричав Білл. — Усі ці питання не до мене. Я отримав свого хлопчика назад. Одного дня Тіммі просто повернувся додому. Мабуть, його контузило чи ще щось. Зараз він трохи дивний, але нічьо, він оклигає.

— Білле, не гарячкуй! — сказав я, все більше казячись на нього. — В’ни викопають ту армійську труну і вгледять, що в ній вітер дме. Ні, ти, теє, звісно, міг її напхати камінням чи ще чимось. Дарма. Я чудово знаю, що стало си. Ганібал, Джордж та Алан знають, а тобі теє й поготів відомо. Ти мав дурість полізти в оті ліси, Білле, і ти накликав на себе та все місто велику біду.

— Народ, де вихід, я, гадаю, відомо всім, — тихо промовив він. — Я не зобов’язаний звітуватися перед вами, не зобов’язаний виправдовувати си перед вами чи будь-ким іншим. Відкіль я отримав тую телеграму, життя облишило мене. Я відчув — воно витекло з тіла, як сциклина по нозі. А тепер я отримав свого хлопчика назад. Вони не мали права забирати його в мене. Йой, він же мав лише сімнадцять літ. Він був єдним, що зосталося в менов після його любої матінки, і це, курво, незаконно. На хуй вашу армію, на хуй ваш воєнний департамент, на хуй ваші Сполучені Штати Америки, і вас, хлопці, теж на хуй. Я повернув його. Він прийшов додому. І більш я ні слова не скажу. Забирайте манатки та валіть звідси до бісової матері.

Рот його все сіпався, з лоба градом котився піт, і тоді я врешті збагнув, що він таки божевільний. Я б теж від такого дахом поїхав. Жити з цією… цією істотою.

Луїс відчув нудоту. Він випив забагато пива надто швидко. Скоро йому це гукнеться. Переповнений, важкий шлунок прозоро натякав йому, що це буде зовсім скоро.

— По правді, ми мало що могли вдіяти. Ми вже збиралися іти. Ганібал сказав: «Білле, хай тобі допоможе Бог». Білл відрубав: «Бог ніколи мені не допомагав. Я сам допоміг собі».

І тоді Тіммі підійшов до нас. Він навіть ішов неправильно, Луїсе. Він ішов, як старезний дідуган. Він високо піднімав одну ногу, ставив її наперед, а потім, човгаючи, підсовував іншу. Він рухався, наче краб. Руки безвільно звисали. І коли він опинився ближче до нас, ми побачили червоні цятки, що перекреслювали навскіс його лице, — щось на кшталт прищів або дрібних опіків. Я певен, що то кулі станкового кулемета наробили таке. В’ни, мабуть, відірвали хлопчині голову.

А ще від нього несло могилою. Се був чорний запах, ніби всі його нутрощі, темні, зогнилі та отруєні, просто лежали в нему, як у мішку. Краєм ока я запримітив, як Алан Пурінтон закрив долонею носа та рота. Сморід був жахним. Я вже був майже готовий побачити могильне хробаччя, яке б кишіло в його волоссі.

— Годі, — хрипко сказав Луїс. — Я вже почув достатньо.

— Ні, не достатньо, — відповів Джад з дикою серйозністю. — У тім-то й справа, що не достатньо. Я навіть описати не годен, наскільки жахним було теє всьо. Жоден не міг би втямити, наскільки всьо було кепсько. Тіко тії, хто був там. Він був мертвим , Луїсе! Але ж він також був живим. І він… він… знав різне.