Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Навіщо тобі?

— Ну, та ми тебе зустрінемо, братан! Стільки не бачились!

Макака відірвав мобілку від вуха та, ще дужче насупившись, втупився в посірілий від часу телефон.

— Алло! Джеймі, ти тут? — скрипів динамік. — Ми за ніч приготуємося, встигнемо прибрати у квартирі.

Коротун раптом збагнув, що йому не треба було телефонувати мексиканцю. Не через обітницю Богові та навіть не тому, що такий дзвінок — як не крути — повертав Макаку до колишнього недостойного життя. Він уловив у словах Каберри добре приховану, але цілком реальну загрозу, відчув, як початкове здивування поступилося місцем чомусь каламутному та слизькому, й уторопав, що голосу, який линув із трубки, більше не можна довіряти.

Джеймі Макака натиснув «Відбій» і відразу по тому вимкнув телефон.

Холодне, з особливим пластмасовим присмаком повітря в автобусі більше не пахло свободою.

Середа, 21 січня, 20:46 (UTC –4)

Антофагаста, Чилі

Тимур узяв слухавку й акуратно, наче боявся, що вона може якщо не вибухнути, то принаймні довбонути струмом, приклав до вуха:

— Тимур Коршак слухає.

— Тимуре, привіт! Це Ліза Джин Торнтон.

Чоловік видихнув:

— А, це ви.

— Ви чекали на когось іншого?

— Ні. Суть якраз у протилежному — я ні на кого не чекав. Як ви нас знайшли? — Тимур спочатку запитав, а вже потім збагнув, що запитання, по суті, безглузде.

— Я працюю у ФБР, — повільно, неначе для розумово відсталого пояснила Ліза.

— Жучки.

Із трубки почулося сухе та здушене, а тому якесь ніби несправжнє фиркання. У Тимура в голові спливла ідіотська думка про те, що федералів у їхніх центрах підготовки, напевно, вчать не лише стріляти, але й правильно фиркати: спокійно та витримано, так, щоб співрозмовник не здогадався про справжні наміри агента та не викрив його істинні думки.

— Ви передивилися фільмів про Джеймса Бонда. Я дізналася, що ви забронювали квитки до Антофагасти, а сьогодні о 16:34 перетнули кордон Чилійської республіки в аеропорту «Комодоро Артуро Меріно Бенітес». Усе просто.

— О’кей, — погодився Тимур, — а готель?

— Цього я вам уже не розповідатиму.

— Добре, — він знав, що наполягати марно. — Ви досі в Еквадорі? Чого вам від мене треба?

— Поговорити, — просто сказала американка.

Надійшла черга Тимура презирливо пирхати:

— Хочете допитати мене по телефону? Це такі новітні технології від ФБР, так? Сподіваюся, мені хоч не доведеться оплачувати міжнародний дзвінок.

— Тимуре, не треба єхидності. Поясніть, що сталося в аеропорту Ґуаякіля.

— Нічого не сталося.

— Тимуре…

Чоловік замовк. Мабуть, Ліза Торнтон подумала, що українець має намір кинути слухавку, бо затараторила:

— «Сутінкові» напали на аеропорт через вас? Вони гналися за вами? Те, що трапилося в Інституті неврології, також пов’язане з вашим візитом? Ви ж були там, я знаю. У вівторок, коли все почалося.

Тимур стомлено зітхнув:

— Навіщо ви запитуєте, якщо стежили за нами та самі все знаєте?

— Я не можу збагнути, чому «сутінкові» йшли на смерть, щоб дістатися до вас. Вони діяли як абсолютно свідомі та добре навчені вояки, за винятком того, що не відчували страху. Я не розумію, що вони робили б посеред того пекла, якби схопили вас.

— Нічого нового до того, що я розповів вам у Ґуаякілі, я не додам. Ми вирішили полетіти з Еквадору, а психоістоті це не сподобалося.

— І тепер?..

— І тепер я дуже сподіваюся, що воно не знає, де нас шукати, — із притиском проказав Тимур.

— Припиніть знущатися! — не стрималася американка. — Я запитую, що ви плануєте робити в Чилі? Ви повертаєтесь в Атакаму? До того місця, де стояла «NGF Lab»?

— Так.

— Чому?

«Хороше запитання», — подумав чоловік. І знову нічого не відповів. Він упивався відчуттям, що цього разу, під час цієї розмови всі козирі в нього.

— Я можу чимось допомогти? — озвалася Ліза.

«О, як ви заговорили».

— Дозвольте поцікавитися, а що змінилося? Ви перелякалися, що ця зараза доповзе до Америки?

— В учорашній бійні загинуло двадцять вісім американських громадян. Більшість із них застрелили еквадорські військові. Та питання не в тому, хто застрелив, а в тому, через що почали стрілянину. Мій бос учепився зубами мені в задницю та вимагає пояснити, що сталося в Ґуаякілі.

— А я тут до чого?

— Скажімо так: я готова вам повірити, але поки що не готова розповісти про все керівництву. Мені потрібні більш переконливі докази. А тому я хочу знати, що ви шукаєте. І справді хочу допомогти.