Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Напружившись, Лаура почала вирізняти знайомі слова й узялася уривками, узагальнюючи, переповідати Тимуру та Ріно те, що казав журналіст у шоломі.

— Вони обійшли блокпости… зібралися за Ґуаякілем… п’ять, може, шість сотень людей… ідуть на південь, ніхто не знає, куди і чому… військові намагалися їх зупинити, але… вони розбігаються та поодинці обходять блокпости… потім продовжили йти на південь до кордону…

Репортер на мить умовк, просунув пальці під кевларову каску, краї якої потемніли від поту, та приклав їх до вуха. Напевно, притискав пальцями навушник. «Режисери нашого репортажу щойно повідомили мені, що готовий раніше відзнятий сюжет. Отже, послухайте, що про сьогоднішні події говорить шеф поліції Ґуаякіля, сеньйор Ектор Баутиста».

Кадр змінився, на екрані з’явився огрядний чоловік із бульдожими щоками, подвійним підборіддям і вередливо відкопиленою нижньою губою. Синя, ретельно напрасована форма та вишиті золотом погони виблискували у світлі лампи камери. Сеньйор Баутиста розтулив рота та розпочав: «Я рішуче відкидаю звинувачення в бездіяльності. Поліція Ґуаякіля, як і раніше, повністю контролює ситуацію. Так, нам відомо, що серед натовпу, який вийшов із міста, є особи, відповідальні за вбивства та дебош у ґуаякільському Інституті неврології, але ми не маємо змоги виявити їх та арештувати, доки вони ховаються в юрмі, — промовляв він більш-менш упевнено. Зраджували Баутисту очі, які металися, наче у психічно хворого. — І, так, я підтверджую наказ не відкривати вогонь. Досить із нас смертей. Я особисто розмовляв із генералом Оскаром Альваресом — військовим наказано стріляти лише в разі очевидної загрози своєму життю або життю мирних громадян». Кого в ситуації, коли, з одного боку, сунули озброєні до зубів солдафони, а з іншого — кількасот відірваних від реальності чоловіків і жінок із незрозумілими намірами, він називав «мирними» громадянами, залишалося незрозумілим. Про одне шеф поліції Ґуаякіля не збрехав: після розстрілу десятків іноземців під терміналом аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо два десятки еквадорських послів дерли на шматки в усіх закутках світу та керівництво Еквадору готове було на що завгодно, аби уникнути нової бійні.

— То як — думаєте, вони заражені? — запитала француженка, зиркнувши на Тимура.

Українець знизав плечима.

Режисери знову ввімкнули live stream із шосе № 25. Оператор і журналіст відступали, проте відстань між ними та передніми рядами ходи помітно скоротилася. На передньому плані опинився чоловік, що очолював процесію. Розгледівши його зблизька, Тимур роззявив рота. Очі еквадорця виглядали цілковито білими. Він ішов уперед, тримаючись середини дороги, він не дивився під ноги та крокував нібито впевнено, та все ж не так, як крокує зряча людина. Українець кілька секунд не вірив у те, що споглядає: кількасот еквадорців, яким пощастило вирватися з Ґуаякіля та вирушити до кордону з Перу, веде за собою сліпий.

Репортер кивнув комусь за кадром, напевно, оператору, інформуючи про те, що знає про завершення інтерв’ю, та поновив своє торохтіння: «Шеф ґуаякільської поліції не зміг дати відповідь на запитання щодо особи, яка керує процесією. Єдине, що можу сказати напевно, — і це якась дивовижа! — ця людина, найбільш імовірно, сліпа. Цілковито незряча! Мої колеги з Аргентини так і назвали його — El Ciego [71] Сліпий (ісп.). . Я спробував з’ясувати…»

— Їх веде сліпий? — Ріно, не моргаючи, тицьнув пальцем в еквадорця, чиї вибалушені молочно-білі очі скидалися на намазані жиром м’ячики для гри в настільний теніс.

— Схоже на те, — підтакнула Лаура, — якщо я не помиляюся, журналіст щойно сказав про те, що їхній поводир — El Ciego, тобто Сліпий.

Тимур ствердно замахав головою:

— Вони заражені. Це «сутінкові». Однозначно.

— Чому ти так вирішив? — повернула голову Лаура.

— Він точно нічого не бачить, — Тимур, як і Ріно за мить до того, показував на екран. — Не уявляю, як людина з такими очима спроможна щось бачити, але одночасно рухається не як сліпець.

— І що? — не зрозуміла француженка.

Ріно збагнув першим і договорив замість Тимура.

— Сліпого інфіковано. Як і всіх, хто його оточує. І ті, хто крокують довкола нього, по суті, слугують йому очима. Тимур має рацію — це вони, Лауро.

— О’кей, — погодилася жінка. — Куди вони прямують?

Тимур на хвильку відвів погляд від екрана, замислився. У голові зазвучав голос покійного доктора Антоніо Арреоли — одна з останніх фраз еквадорця за життя.