Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

( у ці вихідні все раптово скінчилося… )

( …найбільш агресивні померли, решта перейшла на малювання )

Погляд Тимура злегка заволокло туманом: він пригадав малюнок, що забрав у «сутінкового» з палати № 205 — хлопчини з довгим волоссям, який так хитро вдав, що не впізнав його. Малюнок із зображенням пустелі Атаками, однієї з ущелин Долини Смерті.

( вони всі малюють одне й те ж саме — пустелю… )

( у нас повно таких малюнків… )

( …ви знаєте, де це? )

Тимур зиркнув на Лауру. Француженка зрозуміла все з погляду. Вона мимоволі повела головою зліва направо та назад, а тоді, звично торкнувшись пальцями брови, заперечила вголос:

— Це безглуздя. Цього не може бути.

Українець промовив:

— Вони йдуть в Атакаму, Лауро.

Ріно неспокійно заворушився на ліжку, так, наче з-під простирадла його почали кусати клопи:

— Навіщо?

Тимур розвів руками та хмикнув:

— Це запитання на мільйон баксів, — чоловік звернув увагу на екран. Оператор крупним планом знімав Сліпого. Мармурово-білі очі погойдувалися та поблискували в пітьмі, ніби два однакові супутники на орбіті невідомої планети. Попри це, голос Тимура звучав не надто стурбовано. — Гадаю, це щось на кшталт жесту відчаю з боку психоістоти. Воно не зловило нас в аеропорту й тепер не має вибору, крім як гнати цю орду в Атакаму. Я можу тільки порадіти, що ми зараз не там, не в Ґуаякілі.

— Але вони йдуть до нас! — емоційно скрикнула Лаура.

Тимур стримано всміхнувся:

— Їм невідомо, що ми тут, Лауро. Подумай сама. І взагалі, для нас це більше не проблема. Поглянь на них. Ти гадаєш, їх пустять у літак? Від Атаками їх відділяє три тисячі кілометрів і два кордони. Невже ти припускаєш, що перуанці та чилійці просто спостерігатимуть, як півтисячі еквадорців, очманілі від невідомої психічної хвороби, перетинають державний кордон? Навіть без перешкод їм знадобиться два місяці, щоб дістатися Атаками, — пряме включення з Еквадору завершилося. Диктор у студії почав викладати наступні новини, а Тимур відкинувся на подушку. — Можливо, я помиляюся, і психоістота знає, для чого веде їх у пустелю. Та це лише підтверджує, що я мав рацію, і нам треба дізнатися, що відбувається на місці розбомбленої лабораторії. Й основне — тут, у Чилі, немає заражених, відповідно, воно не знає, де ми знаходимося. Воно більше не здатне переслідувати нас. Розслабся і дихай вільно.

Водячи пальцем по бровах і переніссю, Лаура дивилася на Тимура. Він говорив виважено й аргументовано, йому хотілося вірити. Вони в безпеці, «сутінкові» далеко, все гаразд. От тільки серце її не заспокоювалося та тривожно постукувало під давно не праною футболкою. Лаура не говорила іспанською, та все ж сяк-так ухопила зміст того, про що розповідав репортер «Chilevisión Noticias». І найбільше з побаченого та почутого її вразила не кількість «сутінкових» і не сам факт того, що більше півтисячі людей із незрозумілих причин покинули Ґуаякіль і вирушили на південь країни. Найбільше шокували слова про те, що ці півтисячі примудрилися непоміченими прослизнути повз блокпости на виїздах із Ґуаякіля, а потім спокійнісінько обійшли встановлене військовими загородження на шосе № 25. Виникало логічне запитання: що їм заважає розосередитися і так само обійти прикордонні пропускні пункти на кордоні між Еквадором і Перу, і згодом — між Перу та Чилі? Лаура подумала, що правильно — нічого . Залишалося покладатися винятково на відстань від Еквадору до Атаками. Три тисячі кілометрів — це багато. Але й тут щось підказувало Лаурі, що розслаблятися не варто. Недобре передчуття каменем тиснуло на серце. Раціонального пояснення цьому вона не знаходила, хоч як пристрасно длубалася у власних почуттях, і через те на душі ставало ще більш неспокійно.

— Я лягаю спати, — Тимур вимкнув телевізор і заліз під легку ковдру.

— Хтось заводить годинник? — запитав Ріно.

— Я заведу, — відгукнулася Лаура. — На сьому ранку.

— О’кей, — позіхнув Тимур. — Поснідаємо та підемо по машину.

Він відвернувся обличчям до вікна, вдаючи, що поринає в сон, але ще довго лежав із розплющеними очима, обмізковуючи побачене у випуску новин. Його внутрішній стан не відповідав безтурботному голосу. Щоправда, на відміну від француженки Тимур Коршак не сумнівався, що їм удасться вшитися з пустелі до того, як «сутінкові» перетнуть чилійський кордон. Якщо взагалі перетнуть. Він був упевненим, що ґуаякільський кошмар завершився та більше ніколи не з’явиться в його житті.