Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

За будівлею Міністерства трудових відносин до них приєдналося ще четверо.

Рівно о 10:07 Леонардо Борха Альвеар, доцент Ґуаякільського університету, який читав лекцію для одного з потоків факультету архітектури та містобудування ( Facultad de Arquitectura y Urbanismo ), урвав розповідь на півслові та повернув голову на північний схід. Секунд п’ять він мовчав, червоними очима туплячись в одну точку, потім підійшов до вікна, а ще за мить розвернувся та вихором вилетів із лекційної аудиторії. Ошелешені студенти бачили, як їхній сорокадворічний викладач перетнув 10-ту Північно-Західну авеню та чкурнув у невідомому напрямку.

Не більше ніж через півхвилини слідом за ним ринулися кілька студентів із розташованих поряд факультету зовнішньої торгівлі, факультету медичних наук і головного корпусу.

Рівно о 10:07 Рауль Суріта Санчес, продавець сувенірів на ринку, перекинув свою ятку і, мов гравець в американський футбол, що проривається до лінії воріт, посунув крізь покупців до виходу з ринку. Його очі закам’яніли. Здавалося, хтось притримує їх за нервові закінчення всередині голови, дозволяючи дивитися лише в той бік, куди йому потрібно прямувати.

Поки Рауль дістався до ринкових воріт, до нього приєдналося ще двоє продавців.

Рівно о 10:07 Карлос Монтальво Вальверде, працівник автозаправної станції «Primax», що на перетині 12-ї Північно-Східної вулиці та проспекту Америкас, торкнувся пальцями скроні, постояв так із півхвилини, а потім жбурнув геть пістолет для подання палива та помчав на схід. Дорогою до нього приєдналися водій муніципального автобуса, вчитель англійської та п’ятнадцятирічний школяр, який повертався з ранкового тренування з боксу. Завертаючи на 2-гу Північно-Східну, вони влилися в іще більший гурт, який нараховував майже два десятки жителів Ґуаякіля. Усі разом рвонули на південь. Вони галопували, не шкодуючи себе, зіштовхуючи перехожих із тротуарів, стрибаючи по дахах машин, що зупинялися на червоне світло…

І так усюди — в усьому Ґуаякілю. То тут, то там люди спинялись, завмирали та дослухалися до голосу, що батогом виляскував у голові, кислотою в’їдався в мізки і тупим болем віддавав у вухах. Той голос благав, вимагав, наказував.

Неподалік міського стадіону, де сходяться проспект Америкас і 9-та Північно-Західна вулиця, скупчилося стільки народу, що автомобілям довелося стати. Водії сигналили та проклинали розумника, якому спало на гадку без усякого попередження, посеред будня проводити ідіотський марафон у центрі міста. Щоправда, ще до того, як дивний натовп пробіг перехрестя, найкмітливіші почали здогадуватися, що це ніякий не марафон. Сумніви розвіялися після того, як останній із бігунів перетнув проспект Америкас: на площі перед стадіоном залишилося лежати два тіла. Чоловіки. Один із них — старший — помер миттєво від розриву серця. Інший — банківський касир, який із дитинства мав слабке серце, — не витримавши, звалився з нападом стенокардії. Але навіть задихаючись, відчуваючи, як пекучий біль розпливається по груднині та паралізує руки, він совав ногами та намагався повзти в напрямку Інституту неврології.

Вівторок, 20 січня, 10:13 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

— Не розумію, чому ти так скептично налаштований! — змахнула руками Лаура.

— Нас водять за носа, — відрізав Тимур.

— Ти заговорив до нього англійською, і він тебе зрозумів!

— То й що? Він знає англійську зі школи.

— А малюнок?!

Тимур, перераховуючи, загинав пальці:

— Він бачив фото в Інтернеті, він мандрував чилійською пустелею, намальоване взагалі не є Атакамою… та що завгодно може бути!

— А дія магнітного поля? Ти забув про це?

Тимур не мав чим крити, та все одно слова Лаури його не переконали.

— Стривайте, — урвав їх Антоніо Арреола. — Я щойно згадав: я маю доказ того, що «сутінкові» кликали Тимура.

Українець і француженка синхронно звели брови.

— Справді?

— Ідіть за мною.

Доктор Арреола повів їх назад на перший поверх, а потім — до однієї із найвіддаленіших палат у західному крилі.

— Вона порожня, — прокоментував він, уставляючи картковий ключ в електронний замок. — Пацієнт помер днів п’ять тому. Сподіваюсь, її до цього часу не відмили.

Із відчинених дверей війнуло застояним смородом. Тимур, який ішов першим, прикрив носа ліктем.

— Боже, як смердить, — скривилась Лаура, сумніваючись, що їй удасться зайти до палати.

— Таке враження, наче ви його досі не прибрали, — крізь руку прогудів українець.