Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— «Сутінковий»? — глянувши на очі, Лаура збагнула, що могла не запитувати. Із повік на простирадло скапувала темна кров. — Що з ним?

— Агонія, — Тоні знизав плечима. — Він звиватиметься так хвилин сорок, а потім помре. Якщо він якимось дивом переживе больовий шок, то через дві-три години сконає від крововиливів у мозок.

— Не схоже, що ти цим надто переймаєшся.

— Я переймався тим, що творилося на вулицях Ґуаякіля тиждень тому. До цього я вже звик. Крім того, ми нічим йому не допоможемо. Я намагався.

Коридор другого поверху за довжиною не поступався коридору першого, але на тому подібності закінчувалися. Хоч інтервали між дверима були більшими, останні розташовувалися з обох боків коридору. Кожна кімната мала вікно заввишки півтора метри та завширшки не менше ніж два, що виходило на коридор, а у дверях не було вічка для подавання їжі. Навіть світло здавалося не таким ядучим і яскравим.

Антоніо Арреола підвів Лауру та чоловіків до палати за номером 205 (третя від сходів уздовж лівої стіни) та зупинився біля вікна:

— Ось, будь ласка.

Тимур, Лаура та Ріно притулилися до скла.

— Що він робить? — запитала француженка.

Усередині стояло лікарняне ліжко, пластмасовий столик без гострих кутів, два стільці та тумбочка. Зліва від вікна, в кутку кімнати, перегородкою із розсувними дверцятами було відокремлено приміщення площею два квадратні метри для унітаза й умивальника. Єдине, що нагадувало про те, що палата розташована в психіатричній клініці, а не у звичайній лікарні, — це те, що вона не мала вікна, яке б виходило назовні. Замість нього в протилежній від входу стіні проглядалося заглиблення розміром метр на півтора з уклеєною фотографією гірського озера. На одному зі стільців сидів молодий еквадорець із довгим, давно немитим волоссям. Він схилився над столом і щось зосереджено виводив на аркуші формату А4.

— Малює, — пояснив Тоні.

— Я можу з ним поговорити? — несподівано для всіх видав Тимур.

— ЩО? — вирячилась Лаура.

Ріно зблід ще більше та відступив на крок від вікна:

— Якщо він схопить тебе за горлянку, я по тебе туди не полізу.

— Ти не повинен цього робити, Тимуре.

Українець повернувся до француженки:

— Я знаю, що не повинен. Мені страшно, як і вам. Але, чорт забирай, так і має бути в психлікарні. Тут психи, і їм властиво гарчати, пускати слину та кидатися на людей. Поки що я не побачив нічого, що б слугувало підтвердженням, що причиною їхнього божевілля є психоістота. Та потвора пам’ятає мене і, напевно, відреагує, коли мене впізнає, але для того, щоб воно мене впізнало та відреагувало, цей хлопчина, — він тицьнув пальцем у патлатого еквадорця в палаті, — мусить мене побачити.

Лаура голосно ковтнула слину та перевела погляд на Антоніо.

— Він точно безпечний?

— Гадаю, що так.

— То як? — Тимур подивився на Арреолу.

Той смикнув плечима. Антоніо мав повне право їм відмовити, втім, психіатру самому було цікаво, що з того вийде.

— Ходімо.

Доктор Арреола дістав з кишені халата пластикову картку-ключ і вставив її в шпарку. Замок тихо дзизнув, двері відчинилися. Хлопчина ніяк не зреагував, продовжуючи щось зосереджено вимальовувати на альбомному аркуші.

Антоніо Арреола зайшов першим, за ним безгучно прослизнув Тимур, після чого еквадорець зачинив двері.

Тимур закляк біля входу з роззявленим ротом і перелякано витріщеними очима. Він споглядав пацієнта, очікуючи, що той будь-якої миті струсне масні пасма з очей, загарчить і кинеться на нього. Серце калатало так швидко, що Тимур не встигав порахувати удари, але патлатий еквадорець не ворушився. Лише рука з фломастером ледь помітно переміщалася над аркушем.

Арреола попрямував до хлопчини, зупинився біля стола, зиркнув на малюнок. По тому знаком дозволив Тимуру підійти.

Українець наблизився.

— Aquí es Tymur [57] Ось — Тимур (ісп.). , — упівголосу проказав доктор Арреола.

Хлопчина нарешті відірвав голову від аркуша. Глипнув на доктора Арреолу, на мить затримав погляд, а тоді звернув увагу на Тимура. Праве око запливло кров’ю, але чорним не було — мутно-коричнева зіниця чітко вирізнялася на червоному тлі. Ліве око виглядало цілком здоровим. Він узагалі не був схожим на психічно хворого. Ні на мить не затримавши погляду на українцеві, молодий еквадорець опустив голову та повернувся до малювання.

«Оце й усе?» — Тимур через плече глипнув на Лауру, яка спостерігала за ним через вікно. Жінка розвела руками.