Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— ЦРУ шукає вантажівку, але…

— Вони не можуть знайти п’ятитонну вантажівку?

— Виходить, що не можуть, — із глибини салону буркнув Олівер Оллі Вонґ, найменш помітний і напрочуд мовчазний член команди, який, попри китайське прізвище, більше скидався на індуса.

— Не гарячкуй, Ліззі, — заспокоював її Джек Елдрідж. — Почекаймо ще трохи. Зараз надто темно.

— Зачини вікно, Харпере, — наказала вона лисому водієві, який від нудьги бавився із ноктовізором, — мені холодно.

Харпер неохоче натиснув на кнопку, підняв вікно та насуплено втупився в пустелю. У схованому під картатою сорочкою бронежилеті йому було спекотно. Буквально через хвилину вікна «Nissan Elgrand» запітніли від конденсату, проте агент Харпер навмисно не вмикав кондиціонер.

Час спливав. Небо спочатку стало сірим — покручені вапнякові формації, які з трьох боків обступали автомобіль, схований у неглибокій ніші на узбіччі, позначилися чіткіше, — а потім ураз, наче хтось зірвав із плаского нічного неба завісу, набуло шовковисто-блакитного кольору із золотистими переливами на сході. Сонце ще не зринало над горами, але в пустелю вже поверталися кольори.

За чверть до сьомої Ліза Торнтон удруге смикнула Елдріджа:

— Які новини?

Мулат похитав головою та неохоче визнав:

— Схоже, ми її втратили.

— Чорт, це офіційно? ЦРУ загубило вантажівку?

— Так, ЦРУ загубило її.

— Можливо, вони не перетинали кордон, — припустив Лонґбоу.

— «Цеерушники» шукають і на півдні Перу, і на півночі Чилі, — сказав Елдрідж. — Та вантажівка немов крізь землю провалилася.

— Так не буває. Вони перетнули кордон і з’їхали з Панамерикани. Вантажівка зараз у пустелі, — Ліза повернулась до Еріка: — Запускай дрон.

Техасець відсунув праві дверцята та ступив на пісок. Удосконалений квадрокоптер «AR.Drone» виробництва французької компанії «Parrot» був готовий до зльоту. Чоловік запустив двигуни, почекав, переконуючись, що пропелери розкрутилися до максимальної швидкості, а тоді підкинув «Папугу» в повітря. Дрон кілька разів гойднувся, вирівнявся та почав набирати висоту. О’Донован, згорбившись від холоду, повернувся до машини й узяв до рук iPad.

Керування базовою моделлю «AR.Drone» здійснюють через мобільні додатки, які можуть бути інстальовані і на iPhone/iPad, і на Android чи Windows Phone-пристрої. Проблема базової французької моделі полягає в тому, що зв’язок із системою управління квадрокоптера передбачає доступ до wi-fi, а тому «AR.Drone» не може відлітати від оператора далі ніж на 100–120 метрів. ФБР використовує вдосконалену військовими спеціалістами модель дрона, керують якою по радіо через спеціальний підсилювач. Завдяки підсилювачу оператор може знаходитися на відстані десятків кілометрів від квадрокоптера. Крім того, американську модифікацію, яку федерали жартома назвали «Папугою», обладнано більш потужними літій-полімерними акумуляторами, що дають змогу залишатися в повітрі близько трьох із половиною годин і пересуватися значно швидше. Оператор через свій iPad надсилав команди на масивний матово-чорний підсилювач, закинутий углиб мінівена, за пасажирські сидіння, а вже звідти радіохвилями накази передавалися на процесор квадрокоптера.

Ерік О’Донован торкнувся пальцем екрана планшета, активуючи програму управління «Папугою»:

— Фронтальна камера… — на екрані виникло зображення ще сірого, а тому ніби безформного у передсвітанковій імлі пустельного плато на заході та північному заході від «Nissan Elgrand», — …у порядку. — Передня камера мала широкоформатну лінзу з кутом охоплення 93° і могла знімати відео високої роздільної якості з частотою 30 кадрів/сек. — Вертикальна камера, — пробубнів чоловік; зображення на екрані блимнуло та змінилося. Тепер О’Донован бачив мінівен і бескиди, що його оточували, — все о’кей, усе працює. — Другу, спрямовану вертикально вниз відеокамеру з кутом лінзи 64° і здатністю знімати відео у форматі QVGA (розширення 320 Ч 240 пікселів, 60 кадрів/сек.), застосовували не так для ведення спостережень, як для керування та переміщення дрона. — Я готовий, — наостанок відрапортував О’Донован.

— Веди його вздовж траси до Сан-Педро, — наказала Ліза.

Ерік О’Донован активував фронтальну камеру та, ледь нахиливши дрон, скерував його на схід. На екрані з’явилася нитка дороги, що подекуди повністю зникала під піском.

Ліза відкинула голову на спинку сидіння. Тепер усе, що зоставалося, — просто чекати. Жінка налаштувалася на багатогодинне очікування, навіть подумала про те, щоб подрімати, розуміючи, що нинішній день буде не з легких, коли раптом О’Донован заворушився на сидінні та тихо проказав: