Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Двісті кілометрів на північ від Арекіпи, продовжують рух на південь, — відказав він на запитальний погляд Лізи.

— Як щодо Коршака, Дюпре, Ґроббелаара?

— Усі телефони поза зоною досяжності. Ми не знаємо, де вони.

— Отже, вони ще в пустелі… — сама до себе промовила Ліза.

— …або в літаку де-небудь над Атлантикою, — доказав Джонні.

— То який у нас план на завтра? — нагадав про себе один із агентів.

Ліза ковтнула води з пластикової пляшки, закрутила її кришкою та поставила на столик:

— Вирушаємо в пустелю за годину до світанку. Зупинимось на трасі № 23 приблизно посередині між Каламою та селищем Сан-Педро-де-Атакама. О’Доноване, — Ліза Торнтон повернулась до дебелого товстошийого техасця зі смолянистим, немов у індіанця, волоссям, — ти запустиш «Папугу», вивчиш із повітря Сан-Педро та триматимеш дрон напоготові на захід від селища — на випадок, якщо він знадобиться. Елдрідже, — вона показала пальцем на коротко підстриженого мулата, — сидітимеш у машині, триматимеш зв’язок із АНБ і спостерігатимеш за даними із супутників. Кожні п’ять хвилин я хочу чути від тебе звіт про місцезнаходження вантажівки і людей, що в ній.

— Оце твій план? — форкнув Джонні.

— Стули пельку, — осадила його Ліза. — Тепер план дій. Якщо «сутінкові» на викраденій вантажівці рухатимуться 23-ю трасою, ми від’їдемо в пустелю та пропустимо їх. Після того Елдрідж за допомогою супутника, а О’Донован — відеокамер «Папуги» контролюватимуть їхнє пересування пустелею. Ми прямуватимемо назирці, але на достатній відстані, щоб залишатися непоміченими. Дуже важливо, — жінка змахнула долонею, — знайти Ріно Ґроббелаара, Тимура Коршака та їхню супутницю, якщо вони досі перебувають у пустелі. Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб Коршак і компанія не перетнулися із «сутінковими».

— А якщо «сутінкові» не поїдуть трасою № 23? — озвався Ерік О’Донован.

— Тоді стоятимемо на дорозі та стежитимемо, куди вони прямують, після чого поїдемо слідом. Повторюю: вкрай важливо після сходу сонця визначити місцезнаходження вантажівки і, за можливості, групи Коршака, щоб не допустити їхньої зустрічі. Мені не слід нагадувати, що нас усього шестеро, ми не знаємо точної кількості й озброєння викрадачів, а тому я не маю бажання встрявати в собачі бої з ворогом, який, імовірно, сильніший за нас. Ми супроводжуємо «сутінкових», тримаємося на безпечній віддалі та намагаємося дізнатися, заради чого ці психи перемахнули півконтиненту.

— Що будемо робити, коли дізнаємося, заради чого ці психи перемахнули півконтиненту? — запитав лисий агент Гаррі Харпер, той, який першим накинувся на Ріно Ґроббелаара біля «Dreamkapture hostal» у Ґуаякілі.

— Будемо діяти за ситуацією, — Ліза витримала паузу, а потім доказала: — І ще: не світіться — зброю та бронежилети в готелі не одягати. Екіпіруємося, коли опинимося поза межами Калами. На сьогодні все, джентльмени, дякую за терпіння, можете відпочивати.

Один за одним четверо чоловіків вийшли з номера. І тільки Джонні залишився лежати на ліжку.

— Я хочу прийняти душ, — зауважила Ліза, недвозначно киваючи на двері.

Джонні відірвав погляд від ноутбука.

— Чому ти не сповістила хлопців, що чуваки у вантажівці, цілком можливо, їдуть сюди по Коршака та його напарників? Що, як «сутінкові» пронюхали про них?

— Яке це має значення? — насправді це мало значення, і Ліза Джин Торнтон чудово це розуміла. У такому разі їм, майже напевно, не вдасться уникнути вогневого зіткнення з істотами у вантажівці. Джонні мовчав, розпікаючи Лізу докірливим поглядом. Зрештою вона відвела очі та тихо мовила: — Що від того змінилося б?

— Нічого, — Джонні опустив кришку MacBook’а, зісковзнув із ліжка та попрямував до виходу. — Просто вони мають право знати, що нам, імовірно, від початку доведеться «діяти за ситуацією».

П’ятниця, 23 січня, 19:47 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Повітря тремтіло та мінилося, наче водне плесо під вітром, через що краї розпеченої жовтогарячої кулі, що застигла в заглибині між пагорбами на заході, опливали та коливалися, — призахідне світило нагадувало розплавлений метал, що хлюпається в невидимій, нахиленій до горизонту чаші.

Лаура Дюпре відійшла від покинутого скутера на три з половиною кілометри. Вона не усвідомила, коли зупинилася, та, безсило звісивши руки вздовж тулуба, втупилася в сонце. Їй здавалося, що сонячний диск шкварчить, наче клапоть м’яса, кинутий на сковорідку, а вона не чує шкварчання, бо оглухла. Дивно, але француженка зовсім не переймалася глухотою. У якийсь момент жінка зосередила увагу на променях, які в ту мить скидались на щось осібне, відокремлене від сонця, та які дробилися, чіпляючись за її вії, і міріадами яскравих цяток затоплювали поле зору. Плями зіштовхувались і зливалися, формуючи калейдоскопічні візерунки небувалої, космічної краси.