Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Ріно допоміг Тимуру перекинутися на спину та похапцем обстежив українця. Розірваний одяг, синці, подряпини, але, схоже, без серйозних травм.

— Будеш жити, фелла, — здоровань криво посміхнувся й акуратно стиснув Тимурове плече. Те, що не обдерте. Українець щось прошамкав у відповідь. Ґроббелаар ще раз зиркнув на криваву слину, що стікала з рота Тимура. Що, коли це не через вибиті зуби чи прикушений язик? Що, коли кровотеча є наслідком пошкодження внутрішніх органів?

Лаура сіла, обережно торкаючись рани на розбитій голові.

— Що трапилося? — кволим, неначе після багатогодинного сну, голосом пробурмотала вона.

Ріно подав руку Тимуру, який вовтузився, також намагаючись сісти.

— Ми не побачили яму, — відповів ґевал, — і перекинулися. Добре ще, хоч їхали нешвидко.

— Пити хочеться, — благально кліпнула француженка.

Ріно розвів руками — води більше не було.

— Скутер… — протягнув Тимур. Кривлячись, він повернув голову та подивився на «Honda Hobbit», який лежав на боку за кілька кроків від них, потріскуючи ще неохололим двигуном.

— Що скутер? — не зрозумів південноафриканець.

— Як ми тепер вибиратимемось звідси?

Ріно метнув погляд на розтрощений мопед. Від удару переднє колесо зігнуло, наче компакт-диск, кілька спиць вирвало з обода, і тепер вони стирчали під кутом до гальмівних колодок. Одного позирку вистачило, щоб утямити, що «Хобіт» своє вже відслужив.

— Ми щось придумаємо, — ґевал спробував заспокоїти Тимура. Кілька секунд задумливо м’яв губи, потім глянув на сонце, а далі, дуже неохоче, повернув голову на схід, у напрямку Сан-Педро. — Йти зможете?

Лаура стала рачки, а потім, похитуючись, підвелася.

— До Калами — навряд. Але кілька кілометрів прошкутильгаю.

Тимур спробував зіп’ястися на ноги, але, закашлявшись, повалився на пісок. Ріно підняв його, закинув праву руку собі на плече, а лівою притримував за тулуб. Знаками здоровань показав Джеймі, щоб той котив за ним мопед.

Узявши курс на схід, Ріно Ґроббелаар закрокував до селища.

— Куди ми? — зморщила лоба Лаура.

— Нам треба знайти укриття, — не вдаючись у подробиці, сказав ґевал.

Вони пошкандибали до Сан-Педро. Попереду рухався Ріно, допомагаючи переставляти ноги Тимуру, за ним — Джеймі, понуро звісивши голову та не відводячи налитого кров’ю погляду від укритого пилом спідометра мопеда, а завершувала ходу Лаура, прикладаючи до рани замість пов’язки останній чистий клапоть від футболки.

Старезний «Honda Hobbit» залишився лежати на узбіччі, припадати піском і чорніти під сонцем, як, зрештою, і все, що потрапляє в пащеку Атаками.

Вони повернулися до трикімнатної хатини, в якій провели попередню ніч. Шукати чогось ліпшого не було ні часу, ні сил. Дорогою до селища Тимур Коршак розходився, оговтався й останні кількасот метрів зміг пройти самотужки. Лаура Дюпре взагалі почувалася як до аварії.

Усі четверо спинилися перед ґанком, за крок від масивних дерев’яних дверей хатини.

— У нас залишився один мопед, — почав Ріно, подивившись на годинник. — І це добре. Це дуже добре, — ґевал спідлоба глипнув на француженку, яка стояла, прихилившися спиною до шерехатої жовто-коричневої стіни, та понуро тупилася в пісок. — Ти зможеш сама доїхати до Калами?

— Що? — стрепенулася Лаура. — Я?

— Так, ти. Я хочу, щоб ти вирушила по допомогу. Сьогодні ж. Зараз же.

— Але до Калами дев’яносто кілометрів! — розгубилася француженка.

— Тебе млоїть після падіння?

— Ні.

— Болять внутрішні органи?

— Ні.

— Паморочиться в голові?

— Та ні!

— Тоді сідай та їдь. Тут єдина дорога, ти не заблукаєш. До заходу сонця три години, ти повинна до темряви дістатися до Калами, — Ріно особливо акцентував на слові «повинна». — Ми з Джеймі та Тимуром чекатимемо на тебе тут. Переночуємо в Сан-Педро.

— Але…

— Завтра зранку ти відшукаєш першу-ліпшу компанію, що здає автомобілі в оренду. Якщо твою картку розблокували, орендуєш машину та забереш нас. Якщо ні — клич рятувальників або шукай кого-небудь із місцевих, хто за гроші погодиться махнути сюди та витягти нас.

— Але я… Коли я приїду, всі офіси з оренди автомобілів будуть зачинені. Без знання мови мені буде важко переконати когось із місцевих пертися посеред ночі до Сан-Педро, до покинутого Сан-Педро. До світанку я точно не виберуся з Калами і… і тому я не розумію, чому маю їхати просто зараз? Може, краще почекати до ранку?

— Бо завтра ми почуватимемося гірше, ніж сьогодні, — почав дратуватися Ріно. — У нас ні води, ні їжі. У нас незабаром глюки почнуться від зневоднення!