Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Тоді поїхали зі мною, — благально попросила Лаура. Жінка боялася наодинці гнати через пустелю.

Ґевал тихенько гмикнув, удруге, ніби ненароком, зиркнув на українця та похитав головою:

— Я не залишу Джеймі та Тимура ночувати в Сан-Педро. Їдь, Лауро. Сперечаючись, ти тільки марнуєш час. Завтра вранці ми чекатимемо на тебе на крутому джипі.

Тимур хрипло розсміявся:

— Бери найбільший з усіх, які знайдеш.

— Обов’язково, — силувано всміхнулася француженка, — з отакенними колесами, — її очі стали вологими від сліз. Із невідомих причин у її голові дзиґою закрутилася думка про те, що вона більше ніколи не побачить ні Ріно, ні Тимура.

— Ага, — українець вистромив догори великого пальця. — Рушай уже.

Лаура розвернула «Vespa» в напрямку виїзду із селища, вмостилась на сидіння та, натиснувши кнопку електричного стартера, завела двигун.

— Тільки не жени, — стурбовано проказав Тимур. — Їдь обережно!

— О’кей, — француженка озирнулася на чоловіків, які виглядали так, наче провели в пустелі не один день, а добрих півроку, трохи спохмурніла, помітивши, що Джеймі дивиться в інший бік, а тоді, легко відштовхнувшись від землі ногою, повела мопед до виїзду із Сан-Педро.

Ріно з Тимуром, прикривши носи та роти від пилу, проводжали її поглядом. «Vespa» віддалявся, тягнучи за собою шлейф із куряви. Дирчик зник за крайніми будівлями, а ще через хвилину розчинилось удалині деренчання його двигуна.

— Як гадаєш? — повернувся до Ріно українець. — Протримаємось?

Здоровань спробував облизати сухі губи, але язик ніби обгорнули наждачним папером.

— Нічого не змінилося, фелла. Все, як учора.

— Ага, — саркастично скривив губи Тимур. — Тільки ми тепер без води. І без лопат.

— Ну, так, звісно, — спробував пожартувати преподобний, — без лопат нам тепер справді кранти.

П’ятниця, 23 січня, 18:07 (UTC –5)

14°40’48’’ пд. ш. 73°51’27’’ зх. д.

У повітрі над Перу, 11278 метрів над рівнем моря

— Еквадорці розпочали арешт «сутінкових», — неголосно повідомив Джонні.

Ліза Джин Торнтон, яка, заколисана рівномірним гудінням авіаційних двигунів «Rolls Royce» та відсутністю турбулентності, кілька хвилин тому закуняла, відірвала голову від ілюмінатора та невидющими очима втупилася в блондина, що розвалився в кріслі навпроти. На лакованому столику перед Джонні стояв розкритий MacBook. Півтори години тому вони без інцидентів вилетіли з аеропорту Куенки [107] Куенка — третє за величиною місто Еквадору, столиця провінції Асуай, розташоване в Андах на висоті 2 500 метрів над рівнем моря. Відстань від Мачали до Куенки — 169 кілометрів. , куди ВПС США прислали ще один С-37А. До Куенки з Мачали добиралися на автомобілях.

— Армія та поліція потроху висмикують людей із натовпу, — повторив він, збагнувши, що Ліза не до кінця вловила суть першої фрази. — «Сутінкові» не опираються. Дуже багато мертвих. Вони загнали себе до смерті й тепер мруть, як мухи. У самому Ґуаякілі все спокійно.

— Я зрозуміла, — Ліза погамувала позіх. Перед нею на столику стояла коробка з вистиглою піцою, яку вони захопили перед вильотом. — Що з вантажівкою?

Джонні поклацав по клавіатурі, почекав кілька секунд, а тоді, піднявши брови, ледь нахилився до екрана.

— Воу, — присвиснув він.

— Що?

— Вони випереджають графік.

Жінка потемніла на обличчі. Після аварійної посадки досі боліла голова, і власний голос долинав, наче крізь вату.

— Де вони?

— Не гарячкуй, нічого серйозного, ми все ще… — він ураз стих, вираховуючи, яка відстань від вантажівки до Калами.

— Кажи, де вони, — підвищила голос Ліза.

— Десь під нами, — Джонні понад ноутбуком зиркнув на шатенку та, зауваживши три глибокі зморшки, що пролягали її переніссям, додав: — Я не жартую. Викрадачі нещодавно проїхали Наску. Зараз вантажівка за три з лишком сотні кілометрів на північ від Арекіпи, найбільшого міста на півдні Перу. А від Арекіпи до чилійського кордону — не більше ніж п’ять сотень кілометрів, — чоловік потер носа. — Вони женуть як очманілі.

— Скільки їм залишилося до Атаками?

— До Калами… — Джонні схилився над ноутбуком, пробігся пальцями по клавішах, — …одна тисяча триста, ні, одна тисяча чотириста кілометрів. Якимось дивом ці хлопці витискають із «М939» просто фантастичну швидкість, і вони знову перетинатимуть кордон уночі… Та нам усе одно немає чого хвилюватися: летіти до Калами лишилося менше ніж годину.

— Одна тисяча чотириста, — повторила Ліза Торнтон, постукуючи пальцями по бильцю крісла. — Це найкоротша дорога?