Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Виймай його! — пробасив преподобний.

Проте Тимур і так тягнув Макаку назад. За хвилину йому вдалося підняти коротуна до завалу та просмикнути крізь отвір в арматурі. Крики пігмея стали гучнішими, правда, тепер він лише чортихався.

— Ну, що там? — зазирнула в шахту Лаура.

— Він весь мокрий, — озвався Тимур. — Джеймі мокрий із голови до ніг. — Лаура, звівши брову, зиркнула на Ріно. Той тільки знизав плечима. Кілька секунд українець щось випитував у Джеймі, після чого, задерши голову, перепросив: — Пробач мені, Лауро.

— Що? Що трапилося?

— Він упустив твій телефон.

Француженка апатично махнула рукою, зіштовхнувши коліном у шахту трохи піску. Скривилася, подумавши, що Тимур може вирішити, наче вона вчинила так навмисно, а потім озвучила:

— Начхати на телефон! Вилазьте звідти…

П’ятниця, 23 січня, 12:03 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор

Перед зіткненням зі зграєю птахів С-37А піднявся на висоту дев’ятиста метрів над землею, що було достатньо для того, щоб навіть після відмови обох двигунів розвернутися та повернутися до посадкової смуги.

Лейтенант Ервін Спенсер Вілсон вирівняв літак уздовж смуги, приготувавшись до аварійної посадки. За хвилину до приземлення, коли С-37А знаходився на відстані двохсот метрів над землею, він раптом збагнув, що швидкість лайнера надто висока, він може не зупинити літак до кінця смуги. Лейтенант Вілсон, піднявши спойлери на крилах літака, спробував зменшити швидкість, от тільки із відстовбурченими спойлерами С-37А втрачав не лише швидкість, але й висоту. Розуміючи, що летить надто низько, щоб піти на друге коло та намагатися наново зайти на посадку, лейтенант опустив спойлери.

Вирівнювати та задирати ніс перед посадкою, щоб пом’якшити торкання, лейтенант не став — у такій ситуації кожен зайвий метр смуги міг набути значення межі між життям і смертю. Пілот умолотив літак в асфальт відразу за південно-східним торцем смуги та щосили натиснув на гальма. Колеса завищали, з-під шасі порснув сизий дим, фюзеляж задвигтів від нерівностей смуги.

За відсутності реверсної тяги двигунів гальма лишались єдиним, що давало змогу зупинити пошкоджений авіалайнер. До упору витискаючи педалі гальма, пілот не відводив очей від індикатора швидкості. 270… 260… 240… 220 км/год. Приземкуваті халабуди пролітали за вікном, кінець смуги неухильно наближався, а швидкість спадала вбивчо повільно. «Чорт, ми не встигнемо, не встигнемо», — загупало в голові молодого лейтенанта. Він почав підсвідомо приглядатися до кінця смуги та вибирати об’єкт для зіткнення, бажано якийсь паркан, щось невисоке, тільки не будинок чи…

— Ервіне! — несподівано скрикнув другий пілот, проте Ервін Вілсон і сам побачив.

— Цього ще не вистачало!

За півкілометра від них — просто на шляху літака, може, трохи ближче до правого краю смуги — стояв кудлатий малюк років трьох-чотирьох. Заклавши великий палець до рота, він перелякано телющився на лайнер, який із гуркотом сунув на нього. Від бетонного паркану до хлопчика метнулася дещо старша дівчинка, але Вілсон відразу осягнув, що вона не встигне добігти та забрати малого зі смуги.

— Тікай! Чого стоїш?! — скрипнувши зубами від злості та відчаю, гаркнув лейтенант.

Малюк зіщулився, заплющив очі та… не поворухнувся.

Для прийняття рішення лишалися долі секунди.

Не вагаючись, Ервін Вілсон повів лайнер ліворуч. С-37А виїхав на ґрунтову ділянку зліва від смуги. Затрясло пекельно. Із гучним металічним «КРР-Р-Р-РЕНК» зламалася передня стійка шасі, ніс уткнувся в землю, у вікна бризнули пісок, грудки землі та шматки дерну. У салоні залунали крики. Крізь відчинені двері до кабіни занесло якийсь предмет, який гучно вдарився об спинку сидіння другого пілота. Лейтенант більше не міг натискати на гальма. Та найгірше полягало в тому, що літак почало розвертати лівим крилом уперед.

«О, ні, ні, НІ! — похололими руками Вілсон учепився в крісло. — Тільки не це».

А тоді раптово стало тихо. Кілька секунд лейтенант Вілсон сидів, не розплющуючи очей і не розчіплюючи побілілих від напруження пальців. І тільки тоді, коли справа від нього кахикнув другий пілот, зрозумів, що вони зупинилися. С-37А, в’язнучи в ґрунті, спинився за п’ятнадцять метрів від північно-західного торця посадкової смуги.

Кабіну поступово заповнював їдкий запах диму. Десь у надрах літака щось горіло, і від того вогню плавилася пластмаса.

— Покинути борт! — неочікувано голосно скомандував лейтенант.