Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Оце вплипли, — просипів Джонні.

Швидкість літака неухильно падала. Щоб підтримувати висоту, автопілот задер ніс, відразу після чого відносну тишу розітнуло скигління сигналізації та моторошний комп’ютерний голос, який попереджав, що літак будь-якої миті може зірватися з потоку та шугонути вниз:

— STALL! STALL! STALL! [100] ЗВАЛЮВАННЯ! ЗВАЛЮВАННЯ! ЗВАЛЮВАННЯ! (англ.)

Без шуму двигунів усі звуки здавалися посиленими в стократ.

— Ніс униз! Ніс униз! — загукав другий пілот.

— Усе нормально, я тримаю його.

Ніс літака вирівнявся та відразу трохи опустився. Лайнер, набираючи швидкість, помчав до землі та саме завдяки цьому тримався в повітрі.

— STALL! STA… — сигналізація обірвалася.

Тільки зараз Ліза збагнула, що незнайомий голос з інтеркому належав Вілсону, просто в ньому не лишилося й сліду від жартівливості та ледь не дитячої безтурботності, котрі так і перли з командира екіпажу, коли вона сходила на борт. Лейтенант розвертав літак, готуючись до приземлення з обома непрацюючими двигунами.

Скрипнув інтерком:

— Приготуватися до аварійної посадки! Повторюю: приготуватися до аварійної посадки!

Ліза Торнтон визирнула у вікно. Земля була неймовірно близько. Крихітні халупи з брудними стінами та проіржавілими дахами миготіли під літаком із кошмарною швидкістю.

— А знаєш, що найсмішніше? — прошепотів їй у вухо Джонні. Ліза злякано глипнула на напарника. Що, в біса, смішного може бути в цій ситуації? А тоді помітила, що блондин, як і вона, вчепився пальцями в лаковані підлокітники шкіряного крісла. — Пілот здійснить аварійну посадку. Нас торохне об землю, але ми виживемо. От тільки тут немає рятувальних служб, — Джонні огидно, майже по-жіночому пискляво розсміявся. — Розумієш, Ліззі? Тут немає грьобаних пожежників і лікарів. Ми живцем смажитимемось у літаку, який повільно згорятиме, і ніхто нас не витягне. І всі оті замурзані обірванці спостерігатимуть за нашою смертю.

П’ятниця, 23 січня, 12:57 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

— Я туди не полізу, — пирхнув Ріно, зазираючи під плиту.

— Ти щось бачиш? — поруч із велетнем сидів Тимур.

— Ні.

Хвилину тому вони витягли Лауру, яка по пояс провалилася крізь дно викопаної ями, й узялися вивчати отвір, куди, шурхочучи, осипалася земля. Психіатр, досі трохи перелякана, відчищаючись, стояла біля краю ями. Навпроти неї, осудливим поглядом пронизуючи чоловіків (так, наче вони робили щось украй бридке й аморальне), стримів Джеймі Макака.

— Тут є трос, — Ріно потягнувся рукою, намагаючись вхопити щось у темряві.

— Ти знайшов трос? — пожвавішав Тимур.

— Так, це ліфтова шахта, тепер немає сумнівів.

Частину отвору закривала обвалена бетонна плита, схоже, уламок стіни наземної частини лабораторії. Край плити притискав до кромки шахти жмут сталевих тросів різної товщини, якими колись опускався та підіймався ліфт підземного виробничого цеху.

— Дай глянути.

Ріно Ґроббелаару вдалося зачепити та підтягти до отвору один із тросів. Попри те що ним стільки років не користувалися, на металевому канаті залишалася змазка — долоня Ріно стала чорною від мастила. Тимур узяв трос із рук велетня та посмикав його.

— Туди можна спуститися, — мовив українець.

— На хріна? — як на божевільного подивився на нього Ріно.

Не відповівши, Тимур виліз із ями та присів біля свого наплічника. Він дістав одну з невипраних футболок і по шву розірвав її навпіл. Задню частину розпанахав іще надвоє, після чого кожною з ганчірок перемотав долоні, залишаючи вільним великий палець. Насамкінець чоловік натягнув на обгорнуті футболкою пальці кожної руки, від указівного до мізинця, по шкарпетці й таким чином зафіксував імпровізовані рукавиці.

— Не дурій, — спробувала зупинити його Лаура, — трос може обірватися. Під тобою тридцять метрів порожнечі.

Здіймаючи невеликі лавини з піску, Тимур зісковзнув на дно ями.

— Не тридцять, а двадцять сім. Цей трос витримував багатотонний ліфт, — він звів голову на француженку. — Дай свій телефон, щоб підсвічувати.

Лаура дістала смартфон, увімкнула спалах і подала його Тимуру. Той акуратно вклав телефон у задню кишеню джинсів.

— Я лишень погляну, що там, і назад.

Жінка підібгала губи та скептично похитала головою.

Ріно всівся біля краю отвору, ступнями вперся в плиту, що його частково закривала, та підтягнув до себе трос.

— Я підстрахую.

Тимур мовчки, кивком голови, подякував.