Елізабет Костова: Історик

— На цьому ми закінчимо, щоб ви могли поміркувати над цим питанням. — Россі посміхнувся, різко повернувся і рушив з освітленого місця.

По аудиторії пройшов шерех, студенти, збираючи свої речі, загомоніли, почувся сміх. Після лекції Россі зазвичай сідав на край кафедри, дехто із студентів, які більше прагнули знань, підходили до нього і ставили питання. Так було й сьогодні. Він відповідав серйозно, з почуттям гумору, поки не пішов останній студент, після чого я наблизився до нього.

— Поле, друже мій! Ходімо й поговоримо нідерландською, — сказав Россі, по-дружньому поплескавши мене по плечу, і ми вийшли з аудиторії.

Мені завжди подобався кабінет Россі, він кидав виклик умовним уявленням про кабінет божевільного професора. На полицях акуратно стояли книги, маленька сучасна кавоварка біля вікна свідчила про звичку Россі, квіти завжди були вчасно политі й прикрашали його стіл, та й сам Россі завжди мав елегантний вигляд. Того дня на ньому були твідові штани й бездоганні сорочка з краваткою. У нього було рішуче, типово англійське обличчя, чіткі риси і яскраві блакитні очі. Одного разу він сказав мені, що від свого батька, тосканця, який емігрував у Сассекс, він успадкував лише любов до гарної їжі. Поглянувши в обличчя Россі, можна було побачити впорядкований і правильний світ, що нагадував зміну варти біля Букінгемського палацу.

Але розум його був зовсім іншим. Навіть після сорока років суворого самонавчання його захоплювали знахідки з минулого, а думки кипіли з приводу будь-якого нерозв’язного питання. Його енциклопедичні видання здобули значно більше визнання у видавничому світі, ніж в академічній пресі. Щойно закінчивши одну працю, він одразу починав наступну, різко змінюючи напрям. Тож студенти найрізноманітніших спеціалізацій прагнули працювати з ним, і мені пощастило, що він був моїм науковим керівником. До того ж він був надзвичайно щирим, вірним другом з усіх, що будь-коли я мав.

— Нумо, — промовив він, умикаючи кавоварку і показуючи мені на крісло. — Як просувається опус?

Я передав йому свої напрацювання, над якими просидів кілька тижнів, і ми трохи посперечалися з приводу торгівлі між Утрехтом й Амстердамом на початку сімнадцятого сторіччя. Россі налив каву в порцелянові чашки, і ми обидва вмостилися зручніше; він сидів за великим столом. У кімнату проникло приємне світло, у цей час все ще був день, щодоби дедалі довший, бо весна тільки-но розквітала. Раптом я згадав про свою старовинну знахідку.

— Я приніс вам дещо цікаве, Россі. Хтось залишив досить дивний предмет на моєму столі в бібліотеці, минуло вже два дні, і я вирішив «позичити» його, щоб показати вам.

— Показуй. — Россі поставив маленьку чашечку й простягнув руку, щоб узяти книгу. — Гарна палітурка. Ця шкіра схожа на якийсь важкий пергамент. Ще й рельєфний корінець. — Він щось побачив на корінці книги, через що його завжди спокійне обличчя стало похмурим.

— Розкрийте її, — запропонував я.

Я не міг зрозуміти, звідки взялося це скажене биття серця, коли я чекав, поки він повторить те саме, що зробив я з майже чистою книгою. Під його досвідченими руками книга відкрилася на самій середині. Я не бачив того, що він, бо Россі тримав книгу за столом, але мені видно було його самого, коли він дивився на сторінки. Раптом його обличчя спохмурніло, він завмер — раніше я ніколи не бачив його таким. Він перегорнув інші сторінки — від першої до останньої, як це зробив і я, — але серйозний вираз його обличчя не змінився на подив.

— Так, чиста. — Россі залишив книгу розкритою на столі. — Абсолютно чисті сторінки.

— Хіба це не дивно?

Кава холонула в моїх руках.

— До того ж досить стара. Книга чиста не тому, що вона не закінчена, сторінки залишили чистими спеціально для того, щоб підкреслити й виділити зображення в середині.

— Так. Таке відчуття, ніби чудовисько на розвороті поглинуло все навколо. — Почав було я швидко, але одразу замовк.

Здавалося, Россі не міг відірвати погляду від малюнка в книзі, що лежала розкритою перед ним. Нарешті він швидко її закрив, помішав каву, але не випив.

— Звідки вона в тебе?

— Як я й говорив, хтось випадково залишив її на моєму столі в бібліотеці два дні тому. Мабуть, мені треба було одразу віднести її у відділ рідкісної книги, але, правду кажучи, я вирішив, що це чиясь власна книга, тому й не зробив цього.

— Тож так і є, — сказав Россі, пильно дивлячись на мене. — Це чиясь особиста річ.

— Ви знаєте чия?