Елізабет Костова: Історик

Це було схоже на комплімент, Россі любив, коли його студенти виявляли старанність. Я не звернув уваги на ці слова, побоюючись, що новий коментар може відвести розмову від теми.

— Карпати… Вони завжди були сповнені таємниць для істориків. Один зі студентів Оккама подорожував там, по-моєму, на ослі й описав свій досвід у дуже смішному нарисі, назвавши його «Філософія жахливого». Звісно, початкова історія про Дракулу вже багато разів обговорювалася й була перекручена, і вже мало залишилося для дослідження. Колись, у п’ятнадцятому сторіччі, жив правитель Валахії, якого ненавиділи як Оттоманська імперія, так і його власна країна. Він був найжорсгокішим з усіх середньовічних європейських тиранів. Установлено, що він знищив щонайменше двадцять тисяч своїх одноземців із Валахії і Трансільванії за кілька років. Слово «Дракула» означає «син дракона» або щось таке. Римський імператор Сигізмунд посвятив його батька в Орден Дракона: це була організація, що захищала імперію від оттоманських турків. Є відомості про те, що батько Дракули віддав його туркам на якийсь час, оскільки це було однією з умов політичної угоди. Вважається, що там, спостерігаючи за оттоманськими методами катувань, Дракула й набув смаку до жорстокості.

Россі похитав головою.

— Врешті-решт, Влад загинув у битві проти турків або, можливо, його випадково вбили власні ж воїни. Його поховали в монастирі на острові біля озера Снагов, тепер це володіння нашого друга — соціалістичної Румунії. Спогади про нього перетворилися на легенду, яку марновірні селяни передають із покоління в покоління. Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя душевно неврівноважений і мелодраматичний автор Абрахам Стокер бере ім’я Дракула й закріплює його за вигаданою ним істотою — вампіром. Влад Тепес був страшенно жорстокий, але він, звичайно ж, не був вампіром. У книзі Стокера ви не знайдете жодної згадки про Влада, хоча у своєму варіанті історії про Дракулу він говорить про родину, яка воювала з турками. — Россі зітхнув і продовжив: — Стокер ґрунтується на легендах про вампірів і Трансільванію, та сам він ніколи там не був. Насправді Влад Тепес був правителем Валахії, що межувала з Трансільванією. У двадцятому сторіччі Голлівуд підхоплює міф, і він воскресає. Тут моя легковажність закінчується.

Россі відсунув чашку і склав руки. Він сидів якийсь час — здавалося, йому було важко продовжувати.

— Я можу жартувати з приводу легенди, з якої по-варварськи стали отримувати комерційний прибуток, але я не можу жартувати про те, що мені пощастило довідатися після моїх пошуків. До речі, у мене не було нагоди оприлюднити мої знахідки — почасти через цю легенду. Я гадав, цю тему не сприймуть серйозно. Але була ще одна причина.

Почувши ці слова, я не знав, що сказати. Россі завжди писав статті про свої знахідки, нехай навіть ішлося про один камінець — це було частиною його успіху, надзвичайної геніальності. Він завжди переконував студентів у тому, що їм треба робити те саме: не марнувати нічого.

— Інформація, яку я знайшов у Стамбулі, була занадто серйозною, щоб не сприйняти її всерйоз. Можливо, я не мав рації, коли вирішив зберегти цю інформацію для себе, але у кожного з нас свої забобони. Мої виявилися звичайними забобонами історика. Боюся, що це так і є.

Я уважно подивився на нього, Россі зітхнув, ніби не бажаючи продовжувати.

— Розумієте, про Влада Дракулу здобували інформацію тільки з давніх архівів Центральної й Східної Європи або, у кращому разі, з архівів його рідної землі. Він почав свою кар’єру як убивця турків, і я виявив, що ніхто не шукав матеріального підтвердження легенди про Дракулу в оттоманському світі. Тому я поїхав у Стамбул, і це було моїм таємним відхиленням від дослідження розквіту грецької економіки. О, я писав роботу про Грецію з подвоєною силою!

Россі замовк на якусь мить і обернувся до вікна.

— Гадаю, мені треба просто сказати вам, що я знайшов у Стамбулі і про що згодом намагався не думати. Врешті-решт ви успадкували одну з цих милих книг. — Він поклав руку на обидві книги. — Якщо я не розповім вам про все сам, ви, можливо, підете моїм слідом, що може бути небезпечно, — він трохи зловісно посміхнувся, сидячи на столі. — У будь-якому разі так ви заощадите час для написання.

У горлі не проходила сухість, я ледь посміхнувся. На що він натякав? Я подумав про те, що, мабуть, недооцінював особливе почуття гумору мого куратора. Можливо, все це було якимось віртуозним жартом: напевно, в нього були обидві книги, одну він поклав на мій стіл, знаючи, що я принесу її назад, що я й зробив, як дурень. Але при світлі настільної лампи Россі раптом став якимось похмурим, неголеним, як зазвичай наприкінці дня, під очима були темні кола, які висушили кольори й гумор з його очей. Я нахилився вперед.