Елізабет Костова: Історик

Я з жалем уявляю, як ти, хто б ти не був, читаєш викладене мною нижче. Частково мені шкода й себе самого, бо, якщо це потрапило у твої руки, зі мною, принаймні, вже сталося лихо, я можу бути мертвим, а може, відбудеться щось гірше. Але мені шкода й тебе, мій невідомий друже, тому що колись цей лист прочитає лише той, кому потрібна така огидна інформація. Якщо ви не є моїм послідовником у якомусь іншому сенсі, ви незабаром станете моїм спадкоємцем, і мені сумно через те, що заповідаю людській істоті мій власний, можливо, неймовірний досвід спілкування зі злом. Чому я сам успадкував це, не знаю, але сподіваюся колись розгадати це, можливо, листуючись із тобою, а може, й у світлі подальших подій.

На цьому місці почуття провини чи щось інше змусило мене покласти листа назад у конверт, але я думала про нього цілі два дні. Коли мій батько повернувся з останньої подорожі, я шукала нагоди розпитати його про листи й дивну книгу. Я чекала, поки він звільниться, щоб ми могли залишитися наодинці, але тими днями він був дуже зайнятий і до того ж щось у моїй знахідці заважало мені наблизитися до нього. Нарешті я попросила його взяти мене у наступну подорож. Тоді в мене вперше з’явилася таємниця від нього і я вперше наполягала на чомусь.

Батько неохоче погодився взяти мене. Він поговорив з учителями й з місіс Клей і нагадав мені, що там у мене буде досить часу для навчання, поки він перебуватиме на зборах. Мене це не здивувало, адже дитині дипломата завжди доводиться чекати. Я зібрала валізу, взявши свої підручники й багато пар чистих довгих шкарпеток.

Уранці, замість того щоб іти до школи, я, сповнена щастя, мовчки йшла поруч із батьком до станції. Потяг віз нас у Відень. Батько ненавидів літаки: він говорив, що через них подорож втрачає свою привабливість. Одну ніч ми провели в готелі. Потім пересіли на інший потяг, що повіз нас через Альпи, через усі ці біло-блакитні плями на карті, що висіла в нашому будинку. Залишивши жовті стіни брудної станції, ми пересіли в найняту машину. Коли батько завів мотор, я затамувала подих і не могла заспокоїтись, поки ми не під’їхали до брами міста, про яке він так багато розповідав, що я вже чітко малювала його у своїй уяві.

До підніжжя Словенських Альп осінь приходить рано. Не встигає ще й вересень початися, як після збирання багатого врожаю раптово починається злива, що не вщухає цілими днями й зриває листя з дерев біля сільських доріг. Зараз, у свої п’ятдесят, озираючись назад, я бачу, що через кожні кілька років, коли поверталася в це місце, то згадувала той перший раз, коли побачила сільську місцевість Словенії. Це давня країна. Щоосені вона стає ніжніша, «in aerturnum», її початок завжди однаковий і має ті самі три кольори: зелений пейзаж, два або три жовті листочки, що опадають на тлі сірого неба. Напевно, римляни, які залишили тут стіни фортець і гігантські арени на заході, теж відчували таку осінь. Коли наша машина проїжджала крізь ворота давніх юліанських міст, я аж притиснула руки до грудей. Уперше я була вражена тим збудженням, що охоплює мандрівника, коли він дивиться в таємниче обличчя історії.

З цього міста починається моя історія, і я назву його Емона, це римська назва, я роблю це, щоб захистити його від туристів, які подорожують навмання, керуючись інформацією у книзі. Місто Емона збудовано у період бронзового віку. Це видно з того, що будинки безладно нависають один над одним уздовж річки, але зараз тут з’явилося багато архітектурних споруд у стилі модерн. Наступний день чи два ми гуляли, розглядаючи особняк мера, міські будинки сімнадцятого століття з вигравіруваними на фасадах геральдичними лілеями, проходили повз золотаво-чорну споруду ринку, сходи якого від старих замкнених дверей вели до самої води. Кілька століть поспіль через ці двері річкові торговці возили товар, постачаючи все місто. Понад берегами, де колись тулилися прості хатини, росли європейські платани, вони розрослися над стінами уздовж річки й скидали закручені локонами уламки своєї кори у воду.

Поруч із ринком на тлі похмурого неба розташовувалася головна площа міста. В Емони, як і у її сестер на півдні, було розмаїте минуле. Вони були немов хамелеони: віденська архітектура, величні церкви з червоної цегли, побудовані в епоху Відродження, похилені коричневі середньовічні каплиці були побудовані в дусі Британських островів. (Святий Патрик посилав у цей регіон місіонерів, які розповідали про нову віру, починаючи з її середземноморського походження, і тому вважається, що це місто має одну з найперших християнських історій у Європі.) Подекуди у дверних отворах або загострених шибках пізнавалися турецькі мотиви. Поруч із ринком маленька австрійська церква скликала дзвоном на вечірню месу. Чоловіки й жінки в чорному робочому одязі поверталися додому наприкінці соціалістичного робочого дня, несучи в руках парасольки й пакети. Ми з батьком в’їхали в саме серце Емони, переїхали через річку по гарному стародавньому мосту із зеленими, бронзовими драконами з обох боків.