Елізабет Костова - Історик

— Звичайно, ні, — пирхнув батько, але в його очах я побачила симпатію.

— Коли ми сходили з потяга в Парижі, я побачив на платформі старого, мабуть, мусульманина, у темно-червоній шапці з китичкою, у довгому халаті, як в оттоманського паші, і раптом я згадав про лист. Потім історія твого батька, ну, ім’я турецького професора, — він серйозно глянув на мене. — Тоді я й зателефонував. Я зрозумів, що майстер Джеймс був якось пов’язаний з усіма цими пошуками.

— А я де була? — ревниво запитала я.

— У ванній, напевно. Дівчата більшу частину часу проводять у ванній.

Він теж хотів би мене поцілувати, але не на очах в інших.

— Майстер Джеймс дуже суворо говорив зі мною по телефону, але коли я пояснив йому, що відбувається, він сказав, що тепер усе життя молитиметься за мене. — Червоні губи Барлі ледь здригнулися. — Я не насмілювався запитати його, що він збирається робити, але тепер ми вже знаємо.

— Так, ми знаємо, — зі смутком у голосі сказав батько. — Мабуть, він підрахував по тій давній книзі, що минуло рівно шістнадцять років після попереднього візиту Дракули в Сен-Матьє. Тоді він, звичайно ж, зрозумів, куди я поїхав. До речі, він напевно стежив за мною, коли я пішов у відділ рідкісної книги. В Оксфорді він кілька разів запитував, що зі мною не так, турбувався про моє здоров’я й самопочуття. Я не хотів втягувати його в це, знаючи, який це для нього може бути ризик.

Хелен кивнула.

— Так. Я думаю, що я була там саме перед ним. Я знайшла розкриту книгу й сама все підрахувала, потім почула кроки на сходах і відійшла вбік. Як і наш друг, я зрозуміла, що ти поїдеш у Сен-Матьє, Поле, щоб знайти мене й того монстра. Я їхала швидко, як могла. Але не знала, яким потягом ти поїхав і, звичайно ж, не знала, що наша дочка поїде за тобою.

— Я бачила тебе! — згадала я.

Вона подивилася на мене, але нічого не розпитувала. У нас тепер буде багато часу для розмов. Я бачила, що вона втомилася, що ми всі були вичавлені, як лимон, і не могли навіть почати говорити про те, яка це перемога для нас. Чи став світ безпечнішим, коли ми всі разом, а його більше немає в ньому? Я подивилася на меблі, яких раніше не помічала. Хелен житиме з нами й задуватиме свічки у вітальні. Вона прийде на мій випускний у школі, на мій перший день в університеті, допоможе мені надягти весільну сукню, якщо я коли-небудь вийду заміж. Вона читатиме нам щось уголос після вечері. Вона повернеться у світ і знову викладатиме, ми будемо купувати туфлі й блузки, будемо ходити обійнявшись.

Тоді я ще не знала, що іноді вона буде віддалятися від нас, годинами не розмовляти, мацаючи шию пальцями. Я не знала тоді й те, що за дев’ять років її забере від нас хвороба — це станеться задовго до того, як ми звикнемо до її повернення, хоча ми ніколи б, мабуть, не звикли до цього, ніколи б не втомилися від її присутності. Тоді я не могла передбачити, що нашою останньою втіхою стане думка про те, що вона спочиває з миром, хоча могло бути інакше, і що ця впевненість, розбиваючи нам серця, водночас вилікує їх. Якби я змогла передбачити все це, то знала б, що після її похорону мій батько зникне на цілий день, і що маленький кинджал з вітальні зникне разом із ним, і що я ніколи, ніколи не запитаю його про те, де він був.

Але тоді біля каміна в Ле Бен, роки, які ми проживемо разом із нею, здавалися нескінченним благословенням. Вони почалися майже одразу, коли батько підвівся й поцілував мене, палко потис руку Барлі і допоміг підвестися Хелен.

— Ходімо, — сказав він, і вона пригорнулася до нього, втомлена й щаслива. Він узяв її руки у свої. — Ходімо спати.

Кілька років тому, коли я була у Філадельфії на міжнародній конференції істориків з середньовіччя, мені випала дивна нагода. Раніше я ніколи не була у Філадельфії, і мене захопив контраст між нашими зборами, присвяченими минулому феодалів та монастирів, і справжнім життям, яке зберігало аромат недавньої історії республіканства й революційної доби. З вікна мого готельного номера на чотирнадцятому поверсі було видно дивну суміш хмарочосів і районів із будинками сімнадцятого-вісімнадцятого сторіч, які здавалися поруч із ними іграшковими.

Скориставшись кількома годинами вільного часу, я тікала з нескінченних розмов про залишки візантійської культури, щоб подивитися на них у чудовому музеї художніх мистецтв. Там я натрапила на буклет маленького музею літератури і міської бібліотеки в центрі міста, назву якої я чула кілька років тому від свого батька. До того ж у мене були причини пам’ятати цю колекцію: її знали всі, хто вивчав історію Дракули, а їх кількість помітно зросла після перших статей мого батька. Це місце було важливим, як і багато архівів у Європі. Там дослідник може побачити записи Брема Стокера для книги «Дракула» з різних джерел у Британській бібліотеці, а також важливі середньовічні памфлети. Я не могла встояти перед такою нагодою. Батько завжди хотів побачити цю колекцію, заради нього я готова була провести там годину. Понад десять років тому він загинув на міні в Сараєво, працюючи там на врегулюванні одного з найскладніших європейських конфліктів десятиліття. Я не знала про це тиждень. Коли новини дійшли до мене, я замкнулася в собі й мовчала цілий рік. Я все ще сумую за ним — щодня, щогодини.