Елізабет Костова - Історик

Вона взяла мою руку й погладила її, як ворожка, і я мимоволі відчула гнів: усі ці роки бути без неї!

— Нарешті я вирішила: навіть якщо я не гідна вас, усе-таки мушу хоча б здалека глянути на вас. На вас обох. Я читала в газетах про твій фонд, Поле, я знала, що ви в Амстердамі. Мені було неважко знайти вас, посидіти в кафе біля твого офісу або обережно супровожувати вас у ваших подорожах. Я ніколи не дозволяла собі зустрітися з вами віч-на-віч — боялася, що ти побачиш мене. Я приїжджала і від’їжджала. Якщо дослідження просувалося нормально, я дозволяла собі поїхати в Амстердам і стежити за тобою звідти. Потім одного разу, в Італії, у Монтепердуто, я побачила його на площі. Він теж ішов за вами, стежив за вами. Тоді я зрозуміла, що він став достатньо сильним, аби виходити іноді при денному світлі. Я знала, що ви в небезпеці, але боялася підійти до вас і попередити, щоб не наблизити загрозу. Зрештою, він міг шукати мене, а не вас: може, він хотів прийти до вас через мене. Це була агонія. Я знала, що ти, напевно, знову зайнявся дослідженням, що ти знову ним зацікавився, Поле, щоб привернути його увагу. Я не могла вирішити, що робити.

— Це була я, це моя провина, — пробурмотіла я, стискаючи її зморщену долоню. — Я знайшла ту книгу.

Вона подивилася на мене, схиливши голову.

— Ти історик, — сказала Хелен за мить.

Це не було питанням. Потім вона зітхнула.

— Кілька років я писала тобі листівки, моя донечко, але, звичайно ж, не надсилала їх. Одного разу я подумала, що можу поговорити з вами на відстані, дати вам знати, що я жива, не показуючись на очі. Тоді я надіслала листівки в Амстердам, у ваш будинок, у пакеті, адресованому Полові.

Після цих слів я повернулася до батька з обуренням і подивом у погляді.

— Так, — сумно відповів він на мій погляд. — Я відчував, що не зможу показати їх тобі, не зможу засмутити тебе, не знайшовши твою матір. Ти можеш уявити, який для мене це був період.

Так, я могла уявити, раптом пригадавши його жахливу слабкість в Афінах, той вечір, коли я побачила його напівживим у номері. Але він посміхнувся нам, і я зрозуміла, що тепер він буде посміхатися нам щодня.

— О, — Хелен теж посміхнулася. Навколо її рота, біля куточків очей у неї були глибокі зморшки.

— І я почав шукати тебе і його.

Його посмішка стала сумною. Хелен невідривно дивилася на нього.

— А потім я припинила своє дослідження й просто стежила за ним, поки він стежив за вами. Я іноді бачила тебе — як ти знову повернувся до дослідження, до бібліотек, Поле, як ти виходив із них. Як мені тоді хотілося передати тобі все, про що я дізналася сама. Потім ти поїхав в Оксфорд. Я не була в Оксфорді під час свого дослідження, хоча багато читала про вампірів, які спостерігалися там у часи середньовіччя. А в Оксфорді ти залишив книгу розкритою…

— Він закрив її, коли побачив мене, — вставила я.

— І мене, — посміхнувся Барлі. Тоді він уперше заговорив, і мені було приємно, що він усе ще міг бути веселим.

— Ну, коли він уперше переглядав її, то забув закрити, — Хелен підморгнула нам.

— Це правда, — погодився батько, — подумати тільки — забув.

Хелен обернулася до нього зі своєю милою посмішкою.

— Ти знаєш, раніше я ніколи не бачила цю книгу — «Vampires du Moyen Age».

— Класика, — відгукнувся батько, — але дуже рідкісна.

— Гадаю, майстер Джеймс теж її бачив, — повільно вставив Барлі. — Знаєте, я бачив його там після того, як ми застали вас, сер.

Батько здивувався.

— Так, — продовжував Барлі. — Я забув свій макінтош у бібліотеці й повернувся приблизно за годину. І побачив, як майстер Джеймс виходить із ніші на балкон, а він мене не помітив. Мені здалося, що він дуже схвильований або розгніваний. Я подумав про це, коли вирішив зателефонувати йому.

— Ти телефонував майстеру Джемсу? — здивувалася я, більше не обурюючись. — Коли? Коли ти зробив це?

— Я зателефонував йому з Парижа, бо дещо згадав, — сказав Барлі, витягуючи довгі ноги.

Я хотіла підійти до нього й обійняти його за шию (але ж не перед моїми батьками!). Він подивився на мене:

— Я говорив тобі, що намагався щось згадати у потязі, щось про майстера Джеймса, а коли ми приїхали в Париж, я згадав це. Одного разу, коли він забирав якісь папери, я побачив лист на його столі — конверт, якщо говорити точніше. Мені сподобалася марка, тому я придивився уважніше. Лист був із Туреччини, дуже старий, ось чому я придивився до марки. На ньому стояв штамп двадцятирічної давнини, лист був від професора Бора. Тоді я подумав, що колись у мене буде такий самий великий стіл, а на ньому — листи з усього світу. Мені запам’яталося ім’я Бора, навіть тоді воно здавалося мені екзотичним. Я не розкрив його й не прочитав, звичайно ж, — швидко додав Барлі. — Мені б і на думку не спало.