Андрій Курков - Приятель небіжчика

До кав’ярні ввійшла дівчина в шкіряному кашкеті й короткуватій темно-сірій куртці, схожій на літню куртку старого зразка. У руці – велика тека для малюнків, а за плечем – шкіряний плечак. Узявши каву, вона сіла по інший бік проходу.

Мені дуже захотілося побалакати з нею, познайомитися. Але її зосередженість на своїх думках зупинила мене.

Я допив каву і вийшов з кав’ярні. Пішов бродити далі. У туман. Моє відчуття туману, звичайно, не було таке наївно-радісне й зворушливе, як у Їжачка-В-Тумані. А проте бродити було легко, і думки бродили в голові усілякі. Схоже, що мій останній день виявиться найнуднішим у житті, але це мене вже не смутило.

У середу напровечір туман трохи порідшав або, злив-шися з темрявою, став менш помітним. Коли я повернувся додому – настрій покращав. Я зауважив відсутність безлічі дрібних речей і деталей побуту, котрі забрала колишня дружина. Вона ніби прибрала по собі: будики на одній батарейці зникли, і всілякі шабатурки, щітки для волосся. Загалом квартира видалася мені трохи ріднішою, ніж доти. Я легко пройшовся по ній, глибоко вдихнув повітря.

Уночі проти четверга мені снилися кольорові сни. Я жодного не запам’ятав, але відчуття барвності було таке сильне, що, вже прокинувшись, я все ще хотів заплющити очі і далі дивитися їх – сни, що не запам’ятовуються.

Але треба було дбати про інше. Час готуватися до вечора. Я прийняв ванну, поголився. Попрасував. Я збирався так ретельно, ніби мав бути свідком на весіллі. Приготувавши одяг на вечір, я узявся до ранкової кави.

Вечір прийшов непомітно.

Узагалі четверту по обіді можна називати «вечором» лише восени чи узимку.

Залишалося дві години життя, і не було потреби поспішати, щоб завершити якісь справи. Не було справ – ні завершених, ні інших. Усе або повершилося, або в цьому не було потреби. Я почувався навіть піднесено: нарешті міг повірити у себе, у свою здатність бути рішучим і холоднокровним. Може, заради цього і не варто було влаштовувати трагічний моноспектакль, проте замислив я його не для перевірки власних здібностей, а те, що здібності усе-таки «перевірилися», мене лише тішило.

До кишені куртки, перш ніж вийти, я поклав паспорт, написаний лист. Постояв у коридорі, міркуючи, що ще взяти з собою, щоб тим, хто вивертатиме кишені в небіжчика, було що витягти й узяти за ключ до розгадки злочину. Але на думку нічого не спливало.

На прощання я прибив двері й одразу відчув незручність жесту.

Видко, я таки нервував.

На вулиці було похмуро й прохолодно.

Вийшовши на Контрактовій площі з метро, я зупинився біля пам’ятника Сковороді. Поглянув на пароньки, що повмощувалися на лавках довкола, – дивне місце для початку залицянь і миттєвих лавсторій… Може, дух першого українського буддиста Сковороди усе ще ширяв над цим місцем, приваблюючи молодь. Дух навіть не стільки буддиста, скільки першого вітчизняного гіпі, що пройшов пішака всю Україну та її російські околи. Оце він, офіційно неусвідомлений ідеал для нової української молоді. Підняти б його образ над масами трудящої молоді, й… пішли б ті мільйони пішки по Україні та її російських околах!

Але час минав, і мені захотілося встигнути випити каву. Шляхетна думка; тому, хто не палить, нема рації викурювати останню сигарету, але для завсідника кав’ярень остання подвійна половинка кави – це святе!

Мене обігнав трамвай, розливаючи похмурою Брацькою вулицею рідкий жовтий колір, що відразу всмоктувався в асфальт. Він повернув до Дніпра, і знову запала темінь. Лише самотні запалені вікна будинків виставляли недолуге світло на вулицю.

Залишалося ще – один квартал і півгодини часу.

Я уповільнив крок. На каву мені знадобиться щонайбільше десять хвилин.

Але квартали на Подолі майже іграшкові: як не уповільнюй крок, а за кілька кроків квартал закінчується.

Я ввійшов до кав’ярні. Там тихо співав Шуфутинський. Тихо, бо звук був максимально прикручений. Моє місце було вільне. У маленькій першій залі сидів гурт дядьків і кружляв горілку. Одна паронька пригорнулася одне до одного у кутку за столиком. А з другої зали долинав якийсь шум. Я узяв свою половинку й сів на давно обране місце. Зняв з руки годинник і поклав поперед себе. Пив каву, гарну міцну каву.

Ніби «кавниця» знала, що це моя остання чашка, і постаралася зварити каву найкраще.

Залишалося п’ятнадцять хвилин життя.

Я відчув, що в мене тремтять руки.

До кав’ярні завітали два дівчиська, замовили по п’ятдесят грамів лікеру.