Андрій Курков - Приятель небіжчика

На аркушику паперу я написав: «четвер 12 жовтня 18:00 кав’ярня по вул. Братській біля зупинки тридцять першого трамваю в бік Поштової площі». Поклавши фото й записку в конверт, я з почуттям виконаного обов’язку ліг спати.

Вранці я знайшов на потрібній пошті кімнату з абонентськими скриньками і вкинув конверт у триста тридцять першу з них.

Жити мені залишалося два з половиною дні, і треба було вирішити, як їх прожити, бо час життя, що залишився, був уже настільки обмежений, що при незначному зусиллі обчислювався з точністю до секунд, не кажучи вже про хвилини й години.

Після пошти повертатися додому не хотілося. Погода випала гарна: настала, либонь, ненадовго, «золота осіння пора», жовте й червоне листя, стійка бадьорлива прохолода і відсутність вітру при зовсім блакитному небі. Якби до раю приходила осінь, вона була б саме такою.

Андріївським узвозом я поволі пішов на Поділ. Галереї й крамнички тільки-но відчинялися. Найгучніше на узвозі лунали цієї миті мої туфлі, гупаючи по бруківці дешевими пластиковими підборами.

Не думаючи особливо про конкретний свій шлях, я опинився, зрештою, на Братській, у тій самій «четверговій» кав’ярні. Добре, що вона вже працювала, і якийсь парубок, схожий на студента, забгався в куток і пив свою першу, мабуть, на сьогодні каву. Я теж узяв половинку і сів до столика в іншому кутку. І допіру тепер замислився про хвилини й години життя, що залишилися мені. Захотілося взяти аркуш паперу й ручку і скласти точний графік чи план справ і зустрічей. І щоб не так, як звичайно, аби хоча б половину з цього плану викреслити на ознаку виконання. Але паперу в мене із собою не було. Правда, у кишені піджака лежала ручка.

Я подивився на хлопця, побачив у нього дипломат.

– Перепрошую, – звернувся я. – У вас не буде аркушика паперу?

Мовчки від дістав із дипломата загальний зошит і видер мені подвійний аркуш.

Я вже поклав аркушик перед собою, збираючи думки, а він усе ще порпався у своєму дипломаті серед книжок і зошитів.

«Вівторок 10 жовтня», – написав я.

Потім поглянув на годинник. Пів на одинадцяту.

Що я можу зробити сьогодні? Зараз? Ранок здавався марним часом. Та й подумавши про знайомих і друзів, яких хотілося б побачити, я раптом збагнув, що бажання моє породжене сентиментальністю моменту. Не було нічого важливого в цих можливих зустрічах. Попрощатися? Але нащо – адже я не повинен знати про свою загибель! А зустрітися як звичайно, щоб побалакати ні про що, – такі зустрічі мені вже навіть набридли. Може, зустрітися з Ніною, з жінкою, яку я напівзалишив перед своїм весіллям? Ми, щоправда, вже тоді були більше друзі, ніж закохані, хоча це нам не заважало поводитися іноді так, як поводяться коханці. Це була якась затихла і загасла пристрасть, яку ні вона, ні я не хотіли забути. І, мабуть, тому, що ми пам’ятали про неї, вона й прокидалася іноді, кидаючи нас в обійми одне до одного. Після цього ми спокійно обговорювали за чаєм ненормальність наших відносин і обіцяли спробувати надалі тільки дружити. Але усе повторювалося знову й знову. І зрештою ми вже не бачилися, а тільки передзвонювалися, хоча все рідше й рідше. Потім я бачив її випадково в обіймах з гарним і самовпевненим чолов’ягою. Вони виходили з угорської кав’ярні «Бон-Бон». Я тоді збагнув, що ця частина мого життя завершилася. І відразу з’явилося якесь заспокоєння. Я заспокоївся за неї. І кинув дзвонити, гадаючи, що їй зараз це не треба. Вона теж більше не телефонувала.

«Потелефонувати Ніні», – написав я на аркушику і надпив ще кави.

Аркушик дратував мене своєю білістю, своєю незаповненістю. Усі мої бажання, уся раптова ощадливість до решти часу в моєму житті втратила зміст. Які зустрічі? Які дзвінки? Я нікому не був потрібний і мені теж ніхто не потрібний. Це стало раптом настільки очевидним, що мурашки пробігли по спині. Ця очевидність моєї нікчемності й непотрібності в цьому світі привела мене й до більш позитивних думок: про те, що моє рішення про власне убивство було єдино вірним. Я взяв ще каву і вже холоднокровніше дивився на ситуацію. І викреслив з аркушика цей непотрібний Ніні дзвоник. Тепер я був цілком вільний і міг присвятити час, що залишився, тільки собі й нікому більше.

Хлопець, що сидів у протилежному кутку, підвівся й вийшов, і я залишився в кав’ярні сам. Барменша пішла в підсобку. Через темний інтер’єр у кав’ярні панувала стума. А на вулиці сяяло сонце, що не приносило користі в цю пору року.