Андрій Курков - Приятель небіжчика

– Так, – поквапом видихнув я. І на підтвердження своєї рішучості ще раз кивнув.

За два дні ввечері я заникнув до Дмитра в магазинчик. Покупців не було. Мабуть, мряка, яка ще вдень зависла над Подолом і час від часу переходила в дощ, розігнала людей по будинках. Він сидів у яскраво освітленому акваріумі магазинчика за прилавком і читав книжку.

– Привіт! – гукнув я, заскочивши у відкриті настіж двері. – Що читаємо?

– А що читають у таку погоду? Звичайно, Чейза. Як ведеться? Зігрітися не хочеш?

Я кивнув.

Він витяг з-під прилавка почату пляшку цитринового «Кеглевича», поставив переді мною кришталеву чарочку і виповнив її. Налив і собі. Ми якось по-діловому гольгнули по дві. Горілка пішла напрочуд м’яко, немов у ній і ступнів не було.

– Для панночок! – вловивши мій вираз обличчя, пояснив Дмитро. – Почекай, я зачинюсь і тоді поговоримо.

Він зачинив двері, завісив вікна-вітрини.

– Все олрайт! – сівши на своє місце за прилавком, сповістив він мені. – У нього щойно дитина народилася… Він сам сказав, що наразі в серйозні справи лізти не хоче… Тож твій коханець саме до речі.

– І скільки? – запитав я.

– Хотів сімсот, але я з ним поторгувався… ну й обіцяв, що ти сам докладно усе підготуєш.

– Що підготую? – злякався я.

– Ну, відомості різні. Коли і де він буває. Може, фотку зробиш…

Я замислився про фото і раптом зміркував, що наразі дійсно думав про якогось абстрактного, ніколи не баченого коханця моєї дружини. «Господи! – подумки вигукнув я. – Адже йдеться про мене, про моє фото, про ті місця, де я буваю!..» Трохи заспокоївшись і списавши неквапність своєї думки на погану погоду і «дамського Кеглевича», я знову підключився до вигаданої мною самим гри.

– То як? – по павзі знову запитав Дмитро.

– Щодо відомостей?

– Так.

– Добре. І фото буде. То скільки разом вийшло?

– Чотириста п’ятдесят баксів. Ми спочатку на п’ятсот пристали, але я відчув, що можу ще трохи зігнати. Тож з тебе пляшка!

– А коли я з ним зустрінуся?

– Отакої! Нащо тобі з ним зустрічатися? Він тобі подзвонить завтра ввечері, а все необхідне якось перешлеш йому.

Після ділової розмови інша розмова вже якось не йшла, і ми, заповнюючи павзи між чарками, анекдотами, просиділи ще з півгодини, перш ніж розійтися.

Коли я повернувся додому, дружини ще не було. Я запарив собі чаю. Глянув на годинник: початок на першу. У будинку навпроти світилося лише кілька вікон. На вулиці панувала вогкість. У жовтих плямах вуличних ліхтарів блищав асфальт. Мені чомусь здалося спекотно на кухні, і я відкрив вікно. Висунув голову і дивився вниз. На пустельну вулицю. Дивився хвилин п’ять, поки перед нашим парадним не зупинилася старенька червона іномарка, з якої вийшла моя дружина і якийсь чолов’яга. Я вже перелякався, що вони зараз обоє зайдуть у парадне, але цього не сталося. Вони поцілувалися під ліхтарем, що освітлював вхід до парадного, і вона зайшла, а чолов’яга знову сів до іномарки й поїхав.

– Оце, – подумав я, усе ще дивлячись на знову спустілу вуличку. – Либонь, про нього я думав на початку сьогоднішньої розмови з Дмитром. Про його фото. Може, взяти й дійсно перекинути все це на нього? Але тоді в цьому не буде нічого оригінального. Банальні ревнощі. Та ще й невиправдані, бо я віддавна не люблю дружину, – до речі, з повною взаємністю. Ні, нехай живе, чи радше – нехай живуть і тішаться. Хоча, гадаю, моє замовне убивство і на них подіє, і ще невідомо, як.

Скреготнув ключ у дверях.

– Ти ще не спиш? – байдуже, але ніби з подивом, зауважила дружина.

– Чай пив і у вікно дивився, – відповів я.

На це вона вже не відповіла. Пройшла в кімнату. Я почекав, поки вона вимкнула там світло, і теж пішов спати.

Знайомий Дмитра потелефонував наступного дня ввечері. Відрекомендувався як Костя. Дав мені два дні на фото і на «підготовку порад». Обіцяв потелефонувати за два дні й повідомити, як усе це йому передати.

Уранці я дістав коробку з-під югославських черевиків, давно вже зношених і викинутих. У цій коробці зберігалися мої фото, починаючи з традиційних голих немовлят, і далі, без усякого хронологічного ладу, впереміш. Але навіть найпізніші з них були зроблені років п’ятнадцять тому, в теплій тинейджерівській компанії. Відтак, очевидно, нікому я не був надто потрібний, або просто інтерес до фотографування в моїх друзів пропав. Я відклав два фото, де я був зображений великим планом. На одному – у Пущі-Водицькому парку, з пляшкою білого портвейну, на другому – на пікніку десь у Святошині, біля ватри, що палала чорно-білим вогнем. Підійшовши до дзеркала і порівнявши себе сьогоднішнього з собою на світлині, я зрозумів, що передавати таке можна тільки в тому випадку, якщо я не хочу бути впізнаним і знайденим. Що ж робити? Десь ще лежали вісім фото «три на чотири», котрі я зробив років три тому в несправдженій надії піти на курси водіїв і одержати права.