Андрій Курков - Приятель небіжчика

Випивши розчиненої кави і запхнувши фото назад у коробку, я рушив до найближчої фотомайстерні.

Старий-фотограф замучив мене претензіями до мого підборіддя.

– Ви хочете бути красивим чи для чого ви фотографуєтеся? – нарешті вирвалося в нього, коли я пробурчав щось невдоволене.

Нарешті, клацнувши апаратом на тринозі, він попросив прийти по знімки за три дні.

– Даруйте! – взявся я благати. – Мені вони потрібні завтра. Конче завтра.

Він стенув плечима.

– Дуже потрібні?

– Так.

– Ну, приходьте завтра по обіді. Але що-небудь принесіть за терміновість. Я ж грішми не прошу – кому вони зараз треба?!

Не повертаючи додому, я пішов на трамвайну зупинку. Вирішив поїхати в центр і потинятися. Саме потинятися, як я, власне, тинявся все життя. Без особливої мети, не поспішаючи, заходячи до кав’ярень і розшукуючи в черзі знайомих.

Допіру на Хрещатику я зрозумів підсвідому мету сьогоднішнього тиняння: треба «підготувати поради» для Кості. Тобто повідомити йому, в яких місцях і в яку годину дня його майбутній клієнт буває. Отже, слід вирішити, у яких кав’ярнях найчастіше буваю я. Але водночас визначити ці кав’ярні й потім ходити по них, очікуючи пострілу в спину чи в потилицю, було заняттям не з приємних. Психомазохістом я не був. Треба було придумати для себе щось гуманніше.

Я піднявся на Велику Житомирську й опустився в підвальну кав’яреньку біля хлібного. Там було похмуро і безлюдно. Взяв каву і почав думати.

Після третьої філіжанки думки вишикувалися до бою і штурмом узяли поставлене завдання. Я й сам запишався ними, ніби вони жодного стосунку до моєї голови не мали. Усе геніальне просте, – це ще раз доведено. Я знав, що треба було робити, і полегшення від цього навіть послабило дію кофеїну на організм. Я розпружився.

Залишалося тепер лише вибрати кав’ярню, в якій я хочу бути вбитим, і час для цієї ефектної події. Звичайно, вбивати в громадському місці – нелегко. І зникнути потім, піти непоміченим – теж складне завдання, але то вже не мої проблеми. Він професіонал – нехай це доведе. Хоча, якщо таки схоплять і з’ясують, що він просто убив коханця чиєїсь дружини, – моя посмертна репутація дуже постраждає, і смерть моя стане більш анекдотичною, ніж трагічною. Ні, треба створити йому всі умови, щоб він пішов непоміченим.

Щоб ніколи не знайшли мого вбивцю й ніколи не розкрили причину злочину. Але як? – потрібна ще одна чашка кави.

І знову я підійшов до стійки.

– Знову подвійну? – запитала «кавниця» Валя.

– Ні, просту.

Я знову пив каву, тільки тепер поклав туди дві грудки цукру замість звичайної однієї. І знову думав, власне, перебирав у думках усі знайомі мені кав’ярні, вибираючи ту, у якій увечері перед закриттям буває поменше відвідувачів. У цьому підвальчику, власне, надвечір рідко буває більше двох-трьох кавоманів, але тут такі круті сходинки, що, тікаючи, можна собі в’язи скрутити.

Я піймав себе на думці, що, крім усього іншого, ще і про здоров’я цього Кості піклуюся, хоч і не бачив його жодного разу і не впевнений, що в останню мить устигну його побачити.

Старий фотограф мене не підвів. І фото вийшло нівроку, просто портрет улюбленого актора. З ледь відчутною і через це трохи загадковою ухмілкою та розумним прищулом, у якому було щось ленінське.

За вікном падав вечірній дощ. Я сидів на кухні і насолоджувався самотою. Пив гербату з шипшини. Думав про сюрприз, що я готую для своєї дружини. І зовсім не думав про те, що наші відносини чи їхня відсутність перейшли на новий щабель: вона не ночувала вдома минулої ночі й лише вранці забігла, щоб узяти щось чи переодягтися. Це було рано-вранці – я ще спав і радше чув її прихід, ніж бачив.

У її відсутності зараз було щось райське, щось гуманне стосовно мене. І цей вечірній дощ не був би таким сентиментальним, якби вона була поруч або в кімнаті. Отож є люди, чия відсутність викликає радість чи навіть провокує відчуття щастя. Погано, коли такою людиною виявляється дружина.

Телефонний дзвоник не злякав затишну атмосферу вечора. Дзвонив Костя.

Довідавшись, що все готове, попросив наступного ранку покласти конверт із фото і «відомостями» в абонентську скриньку номер триста тридцять один у двадцять п’ятому відділенні зв’язку, що знаходилося на самому початку Володимирської, майже біля Андріївської церкви.

Після телефонної розмови я відчув сильну втому, що звалилася на мене раптово й несподівано. Кортіло спати. Звучання вечірнього дощу присипляло. Але перед тим, як покластися спати, я все-таки змусив себе взяти календарик і аркушик паперу. За календариком я вибрав день свого майбутнього вбивства: наступний четвер. До цього дня тижня я мав особливі почуття. Колись у четвер я познайомився з однією дівчиною і відразу запросив її до кав’ярні. Діялося це на Подолі; відтоді протягом щасливого року або й довше ми з нею називали цю кав’ярню «четверговою». Вона розташувалася за три хвилини ходи від Контрактової площі. Саме по трамвайній колії, що веде до річкового порту. Кав’ярня, що не мала й досі не має назви, похмура, з поганим освітленням і двома невеличкими залами. Звичайно, можна було б вибрати «місце злочину» і посимпатичніше, та й пристойніше. Але я зупинив свій вибір на цій кав’ярні.