Андрій Курков - Приятель небіжчика

Навіть слово нове запозичили з англійської – кілер. Це схоже на продовження американської традиції поліпшення іміджу й називання некваліфікованих і непрестижних професій. Пам’ятаю, що прибиральника вулиць, власне – двірника, – в Америці перейменували на інженера з санітарного стану міського середовища. Але там причина для цього перейменування проста і зрозуміла: додати двірникам упевненості й самоповаги. А в нас вийшло по-іншому. Просто вийшло, що убивця вищої кваліфікації, який працює лише на замовлення, одержує звання кілера. Ну, а той, колишній тип убивці – побутовий, романтичний, через пиятику, ревнощі – так і залишається простим убивцею. Їх і ловлять, і садовлять, а кілер залишається птахом невловним і невидимим.

Ці роздуми вивели мене на тему, що намагалася вже багато років достукатися з моєї підсвідомості. Адже я вже кілька років шукав вихід із своєї життєвої безвиході. Але шукав здебільшого в уяві, у своїх фантазіях. А тепер вихід напрохувався сам: вихід не з ситуації, а з самого життя. Для самогубця я був занадто життєлюбний, але для жертви – те, що треба. Чудовий приклад несправедливості долі: розумний чоловік у розквіті сил і здібностей, та й ще убитий на чиєсь замовлення! Репутація жертви замовленого вбивства залоскотала мені нерви. Я уявив собі, як будуть здивовані мої численні знайомі, відразу вирішивши, що вони про мене, власне, нічого не знали, адже той я, що був їм знайомий, з яким вони пили вино і каву, не міг і не мав бути замішаний у справи, через які виникають порахунки чи замовні убивства. Я уявив собі, як усіх їх вираховуватиме карний розшук, допитувати, загадуючи десятки «крутих» питань. «У нього були вороги?», «Чим він займався?», «Хто міг бути зацікавлений у його смерті?» тощо. Залишалося знайти недорогого кілера, гроші на його гонорар; відтак сплановане мною ідеальне убивство стане черговою нерозв’язаною загадкою. Ефектний кінець безглуздого життя мене приваблював. А загадкові вбивства мають ще одну привабливу рису: про них часто згадують і в газетах, і в книжках, згадують з подробицями і з ім’ям жертви, тож я матиму реальний шанс залишитися в пам’яті людей якщо не на століття, то принаймні надовго.

Осінь забарилася. Або природі забракло грошей на червоні й жовті фарби: ніби вона копіювала прикрий фінансовий стан країни. Щоправда, стало прохолодніше, і ввечері трохи дощило. Але яскравої картини зав’ядання природи не виходило. Натомість люди в’янули на очах, а сам я – на власних очах у дзеркалі. Друзі дзвонили, щоб повідомити, як їм погано. Я у відповідь мовчав, виношуючи, але ховаючи від усіх, свою дорогоцінну ідею ідеального виходу з життєвої безвиході.

Дружина почала пізніше, ніж звичайно, повертатися додому, іноді за північ. Роздягалася вона в темряві і лягала на свій край канапи під свою ковдру. Кожен її прихід будив мене і дратував. А якщо й не будив, то ще дужче дратував. Від неї не було ніякого тепла, і сама думка про жінку, що не дає тепла, мене злостила, особливо коли я думав конкретно про неї, про ту жінку, що була поруч.

Увечері в середу я сам вирішив затриматися в центрі. У мене було трохи грошей і конкретне рішення, як їм дати раду. Простіше кажучи, кортіло випити. Але не соло, а принаймні дуетом. Ідеальна свята цифра «3» ще більше потішила б мене, якби, звичайно, усі троє були близькими знайомими. Випадкових попутників до станції «випивка» я не любив. На сьому я приїхав на Контрактову площу, де в одній комерційній крамничці бачив пару разів через скло свого колишнього однокласника Дмитра Самородина. Не бачилися ми з ним зі школи, та й тоді, коли я бачив його через вітрину крамнички, мене він не бачив, обслуговуючи чергових покупців. Тому здавалося мені, що він зрадіє раптовій зустрічі, тим більше, що в школі ми ладнали, і ніщо так не єднає людей, як спільне минуле, – чи то школа, чи в’язниця.

Мої міркування підтвердилися. Щойно я зайшов до крамнички, як замислений покупець, він мене впізнав і гукнув. Водночас, обслуговуючи покупців реальних, він загадував мені силу питань про наших колишніх однокласників, цікавлячись, кого й коли я бачив востаннє, і хто що робить. Потішити його я особливо не міг. За всі роки я мав лишень п’ять-шість випадкових «транспортних» зустрічей із друзями дитинства, про що я йому й розповів.

– Ти почекай півгодинки, – попросив він. – Шеф заїде по виторг, і тоді я закриюся, й зможемо тут посидіти…

Я з радістю кивнув. Але чекати в крамничці не хотілося, і я вийшов прогулятися Подолом.

Читать дальше