Андрій Курков - Приятель небіжчика

– Агов! – донісся з кімнати неголосний солодкий голос. – Агов, ти де?

Я з’явився в дверях і спитав:

– Кави?

Вона потягнулася. На обличчі, всипаному ластовинням, заграла усмішка. І зовсім дитинно вона кивнула. Підвелася, рукою підсунула подушку під спину і так улаштувалася на ліжку – напівлежачи-напівсидьма.

– Тільки в мене розчинна, – устиг я сказати, зникаючи на кухні.

Окріп швидко підігрівся, і я вчинив для неї каву.

Вона була гарна, надто гарна для повії. І надто молода. Світло-каштанове волосся, трохи понівечене «хімією», дрібними хвилями падало на плечі, татарський розріз очей, маленький гострий носик. Тонкі, але яскраві губи – я їх цілував, напевно, уночі? Не пам’ятав, і було шкода, що не пам’ятав я дотику до цих губів.

– Ти йдеш?

– Іду, – відповів я.

Присів на край ліжка. Простягнув їй чашку.

– А в тебе є шоколад? – запитала вона.

Я з жалем похитав головою.

– Ну, нічого, – вона усміхнулася.

«Як же її звуть?» – муляло питання.

– Ти вибач, – мовила вона. – Ти гарний, але я не запам’ятала, як тебе звуть…

– Толя, – сказав я і відразу скористався нагодою, щоб перепросити за такий же гріх пам’яті.

– Олена… Це по-справжньому, тобто за паспортом… А там я – Віка…

– Нумо, краще будеш Оленою…

– Гаразд, для тебе буду Оленою…

Цей ранок закінчився надвечір.

– Я маю йти… – сказала Олена і стенула плічками.

Я було пробелендів про гроші, про те, що щиро шаную борги, і що зараз у мене грошей немає…

– Забудь, – усміхнулася вона. – Олена грошей не бере. От якби ти з Вікою познайомився – довелося б 20 доларів покласти… Бувай!

Ми поцілувалися на прощання.

– Захочеш – знайдеш, – сказала вона вже зі сходової площадки, і униз зацокали її підбори.

– Ліфт працює! – гукнув я.

– Ну й нехай працює! – відгукнулась вона.

А за вікном було темно. Осінній вечір стелився журбою, проте я не журився. Мені було радісно. Я думав, що це друге народження чи другий подих. Щось друге, щось, що дає надію на майбутнє…

Біля сьомої вечора задзвонив телефон.

Дзвонив колишній однокласник Дмитро.

– Ти знаєш, там щось зірвалося вчора… До мене Костя заходив. Він просив вибачитися… У тебе є зараз час?

– Це єдине, що в мене є, – посміхнувся я в слухавку.

– Під’їжджай, хильнем по сто грамів.

Я охоче погодився.

У Дмитра ми засиділися до глупої ночі. У запнутому кіоску було тепло і затишно – працював потужний обігрівач, і з’являлось таке відчуття, ніби ми сидимо біля каміна.

Випивши для розминки пляшку червоного угорського, ми взялися за цитринову горілку «Микола». Вона чудово пішла під печінку тріски, і я подумав, що для відчуття повноти життя треба дійсно працювати в комерційному кіоску чи принаймні бути найближчим родичем продавця. Щоправда, мені вистачило бути колишнім однокласником, але – це талан. Багато хто не визнає своїх колишніх однокласників.

– Розумієш, – Дмитро повернувся до серйозної розмови, як трошки розігрілися цитринівкою. – У нього начебто годинник звихнувся. Тому він потрапив туди тільки на закриття… Узагалі він хлопець точний. Отож ти не смикайся, він далі вже сам усе зробить, – це, як кажуть, гонорово. У них із цим суворо. Годі, я сказав, і забули! Життя – лепська штука. У ньому всього багато. Я вчора з одним дівчиськом познайомився! – і Дмитро покрутив головою, мабуть, слів забракло. – Вона перукаркою працює. Іноді от так познайомишся – і одружуватися хочеться. Може, й одружусь колись. Треба спочатку квартиру прикупити…

– У мене вже є квартира, – втрутився я. – Дружина пішла.

– Повернеться! – хотів заспокоїти мене Дмитро.

– Краще не треба.

– Вона ж не виписалася?

– Ні.

– Отже, це ще не твоя квартира. Розумієш, коли в мене буде квартира, й у ній ніхто, крім мене, не буде прописаний – тоді я хазяїн.

З цим я погодився.

На прощання він подарував мені пляшку «Кеглевича». Ми зачинили кіоск і разом пішли до метро.

– Знаєш, – казав він дорогою. – Тут справа є невеличка – можна грошенят заробити. Хочеш?

– Кримінал? – запитав я.

– Ні, не зовсім. Хоча зараз усе – кримінал.

– Ну?

– Мій шеф розлучається, йому потрібен свідок.

– Свідок чого?

Дмитро почухав за вухом.

– Ну, як тобі це… загалом, ти ніби спав із його дружиною, розумієш? Треба бути в суді під час слухання, і якщо запитають – підтвердити. Мовляв, сам чоловік тебе запопав із нею, чи щось такого…

– Це ж неправдиве свідчення.