Андрій Курков - Приятель небіжчика

– Тільки швидко, – попередила їх «кавниця». – Я сьогодні раніше зачиняю – в сина день народження.

Я знов поглянув на годинник: за дванадцять шоста.

Допив каву і взяв ще одну половинку.

– Чого це в тебе руки тремтять? – запитала «кавниця». – Перебрав учора?

Я кивнув, не бажаючи брати участь у її співчутті.

– Тобі не кава потрібна, а щось міцніше, – порадила вона. – Візьми «Кеглевича»!

– Грошей нема.

– Тобі в кредит дам, – сказала вона і налила мені сто грамів.

– Дякую, – я взяв каву і сто грамів та повернувся до столика.

Було за п’ять шоста, коли «кавниця» занервувала й почала усіх квапити та вигетькувати. Дядьки допили горілку і без сперечань гуртом посунули на вулицю. З другої зали теж вийшли різні люди напідпитку.

Я дивився примерзлим поглядом на відкриті двері, крізь які усі виходили, але ніхто не заходив.

– Ну ж бо, не затримуй! – «Кавниця» стояла поруч, наді мною.

Я озирнувся: крім мене й неї, в кав’ярні більше нікого не було.

– Я до тебе по-людськи, і ти теж, будь ласка, будь людиною, – приязно зверталася вона. – У мене Васі сьогодні вісімнадцять. Треба встигнути салати поробити…

Я кивнув, гольгнув «Кеглевича», запив останнім ковтком кави й подався до виходу.

Уже «випливши» обличчям на вулицю, я зіштовхнувся з парубком у короткій шкуратянці. Він хотів увійти.

– Годі! – крикнула йому «кавниця». – Зачинено.

Пропустивши його на поріг кав’ярні, я відійшов убік і з вулиці слухав їхню розмову.

– Ну, хоча б сто грамів! – просив він.

Годинник я стискав у долоні. Було темно, і я навряд чи побачив би розташування стрілок, але чомусь була в мене певність, що саме в ці секунди настає шоста вечора. І дійсно, звідкілясь ізгори долинули удари настінного дзиґаря.

Я поволі подибав назад, на Контрактову. Я йшов і чув кроки людини поза мною. Може, це саме він? Може, саме з ним я зіштовхнувся віч-на-віч на виході з кав’ярні?

Мій стан можна було порівняти тільки з пронизливою німотою. Не було ні смутку, ні полегші. Тільки страх при кожному відлунні ходи людини поза мною посилювався. Я хотів, але боявся озирнутись.

Допіру на освітленому повороті трамвайної колії я озирнувся, але – позаду анікого.

Страх пропав, але пропали разом із ним і всі почуття. Знову запанувала, розлилася по всьому моєму тілі німота.

Я присів на вільну лавку під пам’ятником Сковороді. Сидів і ні про що не думав. Просто дихав.

Може, до шостої години душа покинула мене, залишивши без почуттів і думок. Їй, мабуть, не подобався мій план. Душа живе в людині й не любить утрачати своє місце проживання.

Кумедна думка з’явилась у змерзлому мозку: якщо душа прописана в моєму тілі, а тіло прописане за певною адресою, то у душі – подвійна прописка, що заборонено всіма нашими досі радянськими законодавствами.

Я навіть посміхнувся.

І подумав про самотність Сковороди.

Дехто народжується, щоб і по смерті залишатися самотнім.

Годинник показував двадцять хвилин на сьому.

Минуло перші двадцять хвилин мого незапланованого життя.

Посидівши ще з півгодини, я піднявся пішки на Хрещатик, знайшов повію-початківку напідпитку і, пообіцявши їй заплатити вранці, повіз до себе.

Уночі мені то снилися кошмари, то раптом вигулькували якісь ідилічні малюнки, й залежно від цього я то обіймав уві сні дівчину, ім’я якої, один раз почувши, відразу забув, то відсувався від неї на край. Уранці прокинувся з головним болем. Підвівся, а гостя далі міцно спала. Сів на кухні й пив розчинну каву. Кілька разів зазирав до кімнати й дивувався такому міцному сну. Нарешті вже зазирнув, щоб уважніше роздивитися гостю, бо познайомилися ми в півмороці, а якщо ще врахувати, в якому я був стані попереднього вечора, можна було подивуватися сміливості цієї дівчини. Мені самому раптом стало страшно за неї: а якби за п’ять хвилин до нашого знайомства її відвіз до себе якийсь маніяк-садист?

Думки логічно підійшли до того, що я зробив гарний учинок і, ймовірно, врятував її від побиття чи чогось страшнішого. Але тут я пригадав, що вранці обіцяв із нею розплатитися, і при тім навіть не прислухався, яку суму я повинен буду їй віддати…

Стало якось моторошно. І я навіть зрадів її міцному сну. Однак треба було щось робити. Може, варто десь позичити гроші, щоб віддати їй. І знову – думка про те, що треба роздобути грошей, аби заплатити повії; ця думка занурила мене в бруд, і я поморщився. Було, звичайно, від чого поморщитися.