Тесс Ґеррітсен - Двійник

– Ну… – промовила Ріццолі, чимало всього вмістивши в одне це слово.

Вони почули дзенькіт порцеляни й срібла – Деніел завантажував посудомийну машину. Священик почувається як удома на її кухні.

– Я б хотіла поговорити наодинці, якщо можна, – сказала детектив.

– Це обов’язково? Отець Брофі – мій друг.

– Це й так буде непроста розмова, док.

– Я не можу просто вигнати його звідси. – Мора замовкла, почувши з кухні кроки Деніела.

– Мені все одно треба йти, – сказав він, глянувши на кейс Ріццолі. – Вам вочевидь треба обговорити справи.

– Саме так, – погодилася Ріццолі.

Священик усміхнувся Морі.

– Дякую за вечерю.

– Чекай. Деніеле. – Вона вийшла на ґанок разом із ним, зачинила за собою двері. – Ти не повинен отак іти.

– Вона хоче поговорити з тобою наодинці.

– Мені так прикро.

– Чому? Це був чудовий вечір.

– У мене таке відчуття, наче тебе виганяють з мого дому.

Він потягнувся до її руки, тепло й заспокійливо потиснув її.

– Зателефонуй мені, коли знову захочеш поговорити. Байдуже, о котрій годині.

Мора дивилася, як він іде до автомобіля, і його чорне вбрання зливається з літньою ніччю. Коли він розвернувся, махаючи їй на прощання, вона зауважила його комірець – останню білу пляму в темряві.

Повернулася до будинку й побачила, що Ріццолі досі стоїть у коридорі, спостерігаючи за нею. Звісно ж, їй цікаво щодо Деніела. Вона ж не сліпа, побачила, що між ними відбувається щось, окрім дружби.

– Може, вип’єте чогось? – запитала Мора.

– Це було б чудово. Тільки щось безалкогольне. – Ріццолі поплескала себе по животу. – Маля надто дрібне, аби гульбенити.

– Авжеж.

Мора провела гостю коридором, змушуючи себе належно виконувати роль господині. На кухні кинула кубики льоду в дві склянки, налила помаранчевого соку. У свій додала горілки. Розвернулась, щоб поставити склянки на стіл, і побачила, що детектив дістала з кейса теку.

– Що це? – запитала вона.

– Може, спершу присядемо, док? Бо те, що я вам зараз розкажу, може вас засмутити.

Мора опустилася на стілець за столом, Ріццолі зробила те ж саме. Вони сиділи одна навпроти одної, між ними лежала тека. «Скринька таємниць Пандори, – подумала Мора, дивлячись на неї. – Може, я насправді й не хочу знати, що всередині».

– Пам’ятаєте, що я казала вам минулого тижня про Анну Джессоп? Що ми не знайшли про неї жодної інформації, давнішої за півроку? І що єдиним її помешканням була та порожня квартира?

– Ви назвали її привидом.

– У якомусь сенсі так і є. Анна Джессоп насправді не існувала.

– Як так може бути?

– Бо Анни Джессоп фактично не було. Це був псевдонім. Насправді її звали Анна Леоні. Близько шести місяців тому вона повністю змінила особу. Почала закривати свої рахунки і зрештою виїхала з будинку. Під новим іменем винайняла квартиру в Брайтоні, до якої й не мала наміру переїздити. То був глухий кут на випадок того, якщо хтось зможе дізнатися її нове ім’я. Тоді спакувала речі й поїхала до штату Мен. До маленького містечка на півдорозі до узбережжя. Там вона прожила останні два місяці.

– Звідки ви все це знаєте?

– Говорила з копом, який їй з усім цим допоміг.

– З копом?

– Детектив Рік Баллард, із Ньютона.

– Тоді це псевдо… вона взяла його не тому, що втікала від закону?

– Ні. Ви, певно, здогадаєтеся, від чого вона втікала. Стара історія.

– Від чоловіка?

– На жаль, дуже заможного чоловіка. Доктора Чарлза Касселя.

– Мені це ім’я не знайоме.

– «Касл Фармасьютиклз». Він заснував компанію, а Анна працювала в ній дослідницею. У них був роман, але за три роки вона спробувала від нього піти.

– І він її не відпустив.

– Доктор Кассель не схожий на того, від кого можна просто так піти. Одного вечора вона опинилася в швидкій Ньютона із синцем під оком. Далі стало страшніше. Переслідування. Смертельні погрози. Навіть мертва канарка в поштовій скриньці.

– Господи.

– Так, от вам справжнє кохання. Іноді єдиний спосіб змусити чоловіка не робити вам боляче – застрелити його. Або сховатися. Може, вона досі була б жива, аби обрала перший варіант.

– Він її знайшов.

– Нам тільки потрібно це довести.

– Зможете?

– Ми ще не мали змоги поговорити з доктором Касселем. Він дуже зручно поїхав з Бостона вранці після стрілянини. Увесь минулий тиждень подорожував у справах, і вдома його чекають не раніше, ніж завтра.

Ріццолі піднесла свою склянку до вуст, і від цокання кубиків льоду Мора здригнулася. Детектив поставила склянку на стіл. Вона мовчала, нібито намагалася виграти час, але для чого?