Тесс Ґеррітсен - Двійник

Вона кинула погляд на задні двері, наче обдумуючи втечу, тоді зітхнула.

– Так, здається, хочу.

Жінка з першого ряду розвернулася й спостерігала за ними. Що ж вона бачила? Вродливого молодого священика. Привабливу жінку. Напружене перешіптування під поглядами святих.

Схоже, отцю Брофі було так само ніяково, як і Морі. Він глянув на ту жінку й сказав:

– Поговорити можна й деінде.

Вони прогулювалися парком Джамайка Рівервей, затіненою стежиною над водою. Цієї теплої пообідньої пори їм довелося ділити парк із бігунами, велосипедистами, матерями з візочками. У такому публічному місці священик, який розмовляє зі стурбованою парафіянкою, навряд чи дав би підставу для пліток. «У нас усе завжди мусить бути саме так, – подумала Мора, коли вони пірнули під розлогі гілки верби. – Без натяку на скандал, щоб і не пахло гріхом. Понад усе я хочу від нього того, чого він не може мені дати. І все одно я тут».

«Ми обоє тут».

– Я все думав, коли ж ти до мене зайдеш, – сказав отець Брофі.

– Я хотіла. Тиждень був непростий. – Мора зупинилася, дивлячись на річку. Гамір транспорту з дороги неподалік забивав дзюрчання води. – Я нині гостро відчуваю свою смертність.

– А раніше не відчувала?

– Не настільки. Коли я минулого тижня спостерігала за тією аутопсією…

– Ти їх стільки бачиш.

– І не просто бачу, Деніеле. Я їх роблю . Я тримаю скальпеля в руці, я ріжу. Майже щодня займаюся цим на роботі, і мене це ніколи не турбувало. Може, це значить, що я втратила свою людяність. Стала така відсторонена, що навіть не розумію, що ріжу людську плоть. Але коли я спостерігала за розтином того дня, він став чимось особистим. Я дивилася на неї й бачила на столі себе. Тепер не можу навіть узятися за ножа, не думаючи про неї. Про те, яким могло бути її життя, що вона відчувала, про що думала, коли… – Мора замовкла, зітхнула. – Мені важко повертатися до роботи. От і все.

– Це справді потрібно?

Збентежена запитанням, жінка подивилася на священика.

– Хіба в мене є вибір?

– Говориш так, наче ти в рабстві.

– Це моя робота. Те, що я вмію робити добре.

– Не надто переконлива причина. То чому ти це робиш?

– А чому ти – священик?

Тепер настала черга Деніела бути збентеженим. Він замислився, завмер поруч із нею; тінь верби трохи приглушила блакить його очей.

– Я так давно зробив цей вибір, – мовив він. – Більше про нього й не думаю. І не ставлю під сумнів.

– Ти мусив мати віру.

– Я досі вірю.

– І цього достатньо?

– А ти справді думаєш, що потрібна тільки віра?

– Ні, звісно ж, ні.

Мора розвернулася й рушила з місця стежиною, поцяткованою сонцем і тінню. Боялася зустріти його погляд, боялася, що він забагато побачить у неї в очах.

– Іноді добре віч-на-віч зустрітися зі своєю смертністю, – сказав священик. – Це змушує переосмислити життя.

– Я цього не хочу.

– Чому?

– У мене не дуже добре із самоаналізом. Заняття з філософії мене бісили – стільки запитань без відповідей. А от фізику та хімію я розуміла. Вони мене втішали, бо навчали впорядкованих принципів, які можна відтворити. – Вона замовкла, провела поглядом молоду жінку на роликових ковзанах, яка штовхала перед собою немовля у візочку. – Не люблю те, чого не можна пояснити.

– Так, знаю. Ти завжди прагнеш розв’язувати рівняння. Тому тобі так важко впоратися з убивством цієї жінки.

– Це питання без відповіді. Саме те, що я ненавиджу.

Мора сіла на дерев’яну лаву, за якою розгортався річковий краєвид. Денне світло поступово згасало, збиралися тіні, у яких вода здавалася чорною. Отець Брофі сів поряд із нею, і хоч вони не торкалися один одного, вона так ясно усвідомлювала його близьку присутність, що майже відчувала голою рукою жар його тіла.

– Детектив Ріццолі нічого про справу не розповідала?

– Не те, щоб вона тримала мене в курсі справ.

– А ти на це сподівалася?

– Ні, як коп вона не стала б цього робити.

– А як подруга?

– У тому-то й річ. Я думала, що ми з нею справді друзі. Але вона так мало мені розповіла.

– Вона тут не винна. Жертву знайшли біля твого дому. Вона, певно, питає себе…

– Що, чи не підозрювана я?

– Або ж чи не мала ти бути жертвою. Ми всі того вечора так і подумали. Що в тому авто була ти. – Деніел дивився на воду. – Ти сказала, що не можеш не думати про ту аутопсію. Що ж, я не можу припинити думати про той вечір, про те, як стояв на вулиці в оточенні патрульних авто й не міг повірити, що це відбувається насправді. Відмовлявся вірити.