Тесс Ґеррітсен - Двійник

Та й до дідька з цим.

Джейн перекотилася на бік, зіштовхнула себе з ліжка і вже потяглася до телефону, що лежав на столику поряд, як він раптово задзвонив. Налякана, вона подивилася, хто б це міг бути. Номер незнайомий – не Гебріел.

Вона відповіла.

– Алло?

– Детектив Ріццолі? – спитав чоловічий голос.

– Так, це я.

– Вибачте за пізній дзвінок. Я тільки ввечері приїхав до міста і…

– Перепрошую, хто це?

– Детектив Баллард, поліція Ньютона. Я так розумію, що ви – головний слідчий у справі про вчорашню стрілянину в Бруклайні. З жертвою на ім’я Анна Джессоп.

– Так, я.

– Минулого року в мене була справа, стосувалася жінки на ім’я Анна Джессоп. Не знаю, чи це та сама людина, але…

– Ви сказали, що ви з поліції Ньютона?

– Так.

– Ви змогли б упізнати міс Джессоп? Якби побачили тіло?

Мовчання.

– Здається, я мушу. Мушу переконатися, що це вона.

– І якщо це так?

– Тоді я знаю, хто її вбив.

Ще до того, як детектив Рік Баллард дістав посвідчення особи, можна було здогадатися, що він коп. Коли Ріццолі ввійшла до холу управління судово-медичної експертизи, він негайно підвівся, наче хотів стати струнко. Очі дивилися відверто, кришталево-блакитні, каштанове волосся консервативно коротко підстрижене, сорочка випрасувана по-військовому охайно. Була в ньому та ж спокійна схильність до командування, що й у Гебріела, та сама твердість у погляді, яка наче говорила: «У важку хвилину можеш на мене розраховувати». Від цього на мить промайнуло бажання знову бути стрункою та привабливою. Вони потиснули руки одне одному, Ріццолі подивилася на його посвідчення, відчуваючи, що він вивчає її обличчя.

«Точно коп».

– Ви готові до цього? – запитала його вона. Баллард кивнув, і вона перевела погляд на секретарку. – Доктор Брістол унизу?

– Він зараз закінчує аутопсію. Сказав, що зустріне вас там.

Вони спустилися ліфтом до підвалу й увійшли до передпокою моргу, де в шафках зберігалися запаси бахил, масок та паперових чепчиків. У велике вікно вони бачили залу для розтинів, де доктор Брістол із Йошимою працювали з сухорлявим сивим чоловіком. Брістол помітив їх крізь скло й привітно помахав рукою.

– Ще десять хвилин! – гукнув він.

– Ми зачекаємо, – кивнула Ріццолі.

Брістол саме надрізав скальп. Тепер відтягував його вперед над кісткою, спотворюючи обличчя.

– Ненавиджу цю частину, – сказала детектив. – Коли вони псують обличчя. Решту ще можна витримати.

Баллард не сказав ані слова. Джейн глянула на нього й побачила, що його спина скам’яніла, а на обличчі заціпенів похмуро мужній вираз. Відколи він не був детективом відділу вбивств, певно, йому не часто випадало відвідати морг, і процедура, яка нині відбувалася за вікном, мала видаватися йому жахливою. Ріццолі згадала свої перші відвідини моргу, коли вона була кадетом поліції – вони прийшли групою з академії, і вона була єдиною жінкою з шістьох м’язистих кадетів, котрі височіли над нею, мов вежі. Усі чекали, що дівчина виявиться найбільш делікатною, що це вона відвертатиметься під час розтину. Але Ріццолі зайняла місце в центрі, попереду, і за всю процедуру жодного разу не здригнулася. Та один з хлопців, найдужіший із них, зблід і впав на найближчий стілець. Цікаво, чи з Баллардом буде так само. Його шкіра під флуоресцентними лампами стала хворобливо блідою.

У кімнаті для аутопсії Йошима почав розпилювати череп. Схоже, дзижчання пилки об кістку було для Балларда занадто нестерпним. Він відвернувся, натомість зосередив погляд на ящиках рукавичок різних розмірів, вишикуваних на полиці. Ріццолі було трохи його шкода. Такому сильному хлопцеві, як Баллард, мало здатися принизливим показати дівчині-копу, що в нього вгинаються коліна.

Вона підштовхнула до нього стілець, узяла один собі. Зітхнула, сідаючи.

– Мені нині не вдається довго втриматися на ногах.

Коп теж сів і, здавалося, з полегшенням звернув увагу на щось інше, окрім завивання пилки.

– Це ваш перший? – запитав він, указуючи на її живіт.

– Ага.

– Хлопчик чи дівчинка?

– Не знаю. Ми будемо однаково раді.

– Я теж так подумав, коли моя дочка народилася. По десять пальців на руках і на ногах – і цього достатньо…

Він замовк, ковтнув слину, а пилка продовжувала завивати.

– І скільки зараз вашій дочці? – запитала Ріццолі, відвертаючи його увагу.

– О, чотирнадцять, а так наче тридцять. Нам із нею не до сміху.

– Складний вік для дівчат.

– Бачите, скільки в мене сивини?