Максим Кидрук - Твердиня

У сусідній кімнаті, що правила за продовження вітальні, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку 90-х, вибравши фільм із колекції старих VHS-відеокасет; якась дівчина, спершись на диван, напівлежала на підлозі та з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видання у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат, також на підлозі, грали в настільну гру, що її дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами на другий поверх, троє хлопців приклеїлися до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один із цих трьох – Ян Фідлер – писав листи додому. Сьоми не було. Ще півгодини тому він піднявся до спільної спальні та вже, мабуть, спав. – Чим займаєшся? – поцікавився Ґрем у Айка.

Левко несамохіть слухав їхню розмову.

Айк знизав плечима.

– Та нічим. Звалив із дому, подорожую. Мій старий після школи надумав запроторити мене до МІТ 62 62 «МІТ» («ем-ай-ті», англ. Massachusetts Institute of Technology ) – Массачусетський технологічний інститут, приватний університет і дослідницький центр, розташований у Кембриджі (штат Массачусетс, США), один із найвідоміших і найбільш престижних навчальних закладів світу. 77 випускників МІТ є лауреатами Нобелівської премії, це рекордний показник. Рік навчання у МІТ коштує, враховуючи проживання, 57 тисяч доларів. , навіть за перший курс заплатив, але воно мені… – хлопець витиснув криву усмішку та розвів руками. – Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подався світами. Вже півроку вдома не був.

– Ти не схотів до МІТ? – Ґрем здивувався. Для багатьох ровесників Айка МІТ був недосяжною мрією.

– Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи не дуже, особливо через тиск із боку «Пфайзера» 63 63 «Pfizer» – одна з найбільших фармацевтичних компаній світу зі штаб-квартирою в Нью-Йорку. Має ліцензію на випуск багатьох популярних препаратів, зокрема «Ліпітора» (для зниження холестерину в крові) та «Віагри». , але старий однаково впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? – Айк сьорбнув чаю. – Але я думаю, що то лише питання часу. Йому вже довелося продати їм кілька патентів.

– Патентів на що?

– На ліки. «Bextra». Чув таке?

– Ні.

– Це знеболювальне. Словом, «Pfizer» так чи так дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса вчитися?

– Розумію, – протягнув Ґрем. – А зараз із бабками як?

– Надсилають, – Айк самовдоволено хмикнув. – Куди вони дінуться? Це ж предки.

Левко скреготнув зубами дужче.

– Щастить тобі, – наморщив лоба мулат.

– А в тебе що?

– Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли звільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна компанія, та на життя вистачає.

– Геморою менше, – вставив ремарку Айк.

– Стопудово. Коротше, мене запроторили до Королівського технологічного інституту у Швеції.

– А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?

– Живу. Щоправда, на другому курсі я покинув університет.

– І? – вигнув брову Айк.

Тепер уже Ґрем розвів руками.

– І грошей мені більше не дають.

– За що живеш? – запитала Меґан.

– Викладаю англійську.

Дівчина реготнула.

– Добре бути американцем.

– А шведки як? Класні? – нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.

– Я все чую! – вона вліпила хлопцю потиличника. Айк втиснув голову поміж пліч і засміявся.

– Божественні! – прицмокнув Ґрем. Едді та Ленс загигикали. – Та японки кращі, – мулат зиркнув на Сатомі.

Сатомі зашарілась.

– Де Нейт? – нараз стрепенуся Ленс, обвівши поглядом залу.

– Мабуть, пішов у місто, – кинув Едді. – Як завжди, по пійло.

– О-о-ох, – простогнала Сатомі, – як він може пити на такій висоті?

Меґан з Айком переглянулися.

– Ну, ми третій день у Куско, – зауважив хлопець. – Адаптувались.

– І ти не знаєш Нейта, – прискаливши око, доказала чорноока американка. – Він, якщо не ввіллє в себе чогось, що горить, стає скаженим.

– Він завжди скажений, – пробасив з-за її спини Ленс.

Решта відповіла одностайним реготом.

Левку невимовно хотілося спати, проте він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються в новій компанії.

Упадало у вічі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділилися на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі – вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери 64 64 Янґстери (англ. youngsters ) – молодь. , ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох із яких подорож до Перу – перший виліт за межі Сполучених Штатів. Другий складався із більш зрілих хлопців і дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмінності не проступали, бо і перші, й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці – з відпущеними бородами. Розбіжності проглядались у деталях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони («iPhone 4S», «Samsung Galaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшетні комп’ютери; молодші користувалися дешевими та більш популярними серед молоді телефонами, з їхніх кишень стирчали звичайні «мильниці», а планшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю та стилем. Їхній одяг хай трохи, та все ж підкреслював належність до тієї чи тієї субкультури. Старшим було начхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а тому вдяганка мусить відповідати двом основним вимогам: зручна – раз, тепла – два. Все інше несуттєве.