Максим Кидрук - Твердиня

У четвер 26 липня друзі спромоглися вибратися на обід до піцерії та погуляти центром Куско. Ввечері вони почувалися достатньо добре, щоб на ранок наступного дня помандрувати до Саксайуамана й інших руїн, які нерівним кільцем оточують колишню столицю імперії інків.

Руїни простяглися неподалік «Samay Wasi Youth», одразу за північною околицею Куско. Втім, незважаючи на ілюзорну близькість, дістатися до Саксайуамана виявилося непросто. Древні споруди розкинулися на висоті 3700 метрів, приблизно на 400 метрів вище від центру Куско, і, попри те що на карті фортеця замалим не впирається в місто, підйом до початку древніх мурів став нелегким і тривалим.

Гірська хвороба, до якої Левко та компанія сяк-так адаптувалися, біля Саксайуамана підступила з новою силою. Що п’ять хвилин друзі зупинялися та присідали обабіч широких, подзьобаних часом кам’яних сходів, що нескінченним каскадом здіймалися до таємничих мурів. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, ганяючи жилами позбавлену кисню кров.

Утім, Саксайуаман був того вартий. Наблизившись, Сьома з Лео довго роздивлялися височенний мур. Семен водив по ньому руками, не вірячи власним очам: грандіозна кам’яна стіна мала таку кладку, що між окремими брилами годі було просунути аркуш паперу. Все достоту так, як описував Ґуннар.

27 липня друзі пройшли пішки майже двадцять кілометрів, піднявшись із 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши, крім Саксайуамана, ще три фортеці, декотрі з яких Лео і Семен бачили на фотографіях Ґуннара Іверса: К’енко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (військовий пост, який одночасно правив за склад провіанту) й Тамбомачай (купальні для інкських вельмож).

Поверталися назад до Куско вже в темряві.

– Айк Мітчелл, – простягнув руку високий двадцятирічний хлопчина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.

– Ґрем Келлі, – мулат відповів на привітання. – Ти звідки?

– Броктон, Массачусетс 61 61 Броктон – місто у штаті Массачусетс на північному сході США, 94 тис. жителів (2010). Є батьківщиною відомого боксера важковаговика Рокі Марчіано. .

– Чикаго, – випереджаючи запитання, сказав Ґрем.

– Круто, – кивнув Айк.

У загальній залі було гамірно. Ніч видалася холодною, кусюче нічне повітря прогнало бекпекерів із відкритої тераси, згуртувавши всіх у просторій вітальні на першому поверсі.

Левко, підібгавши ноги, сидів у зручному глибокому кріслі навпроти вузького вікна, проте почувався некомфортно. По-перше, він вимотався. Блукання високогірними руїнами, холодна розріджена атмосфера та передозування інформацією буквально розчавили його. Заледве вистачало сил підносити чашку з чаєм до рота. А подруге… між Левковим кріслом і стіною з рядом вузьких вікон тягнувся стіл, займаючи майже половину вітальні. Стіл обступали переважно вихідці з Північної Америки – канадці й американці. Як і решта, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голосно сміялися. Серед них тупцяли Ґрем і Сатомі. Ґрем – зрозуміло: він американець, тобто свій, а Сатомі була милою, чарівно всміхненою японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.

– Це моя дівчина, Меґан, – Айк відрекомендував Ґрему худюще пласкогруде дівчисько з чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: – А це мої друзяки Ленс та Едді, – на вигляд ніхто з них не мав більше як двадцять.

– Здоров, чуваки! – підняв руку мулат.

Хлопці відповіли на вітання та повитягали голови, всім своїм виглядом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий відрекомендує супутницю.

– Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео, – Ґрем недбало тицьнув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна в суміжній залі та нерозбірливо доказав: – Ян і… і Сем, який уже хропе нагорі.

– Привіт, Сатомі! – гуртом привіталися Ленс та Едді.

– Привіт, хлопці! – з потішним акцентом відповіла японка.

Левко сидів одразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці та скреготав зубами. Йому хотілося підсісти, вклинитись у компанію (і це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), проте він звично вагався, комплексував: через зовнішній вигляд, через слов’янський акцент і через, як йому здавалося, відсутність почуття гумору.