Олексій Волков - Виконавець

— Та ради Бога… — сказав вусатий, який на той момент уже трохи зм’як.

Інші мовчки виказали згоду.

— Але май на увазі, — попередив Петро, — роботи в нас немає. Ми, як то кажуть, тут усі при своїх інтересах, отож зразу попереджаю, мусиш розуміти.

— Та здалась мені ваша робота! — відповів я. — У мене і своєї вистачає. Мені б тільки куток на ніч. Та, може, що порадите. Ви ж, кажете, другий рік тут…

— А кого ти шукаєш? — запитав молодший, чорнявий, як виявилося, той самий Зеник. — Може, ми знаємо?

— Може, й знаєте, — сказав я. — Був тут, у селі, такий старший уже чоловік, Мішка на прізвисько «шаман». Мішка-шаман. Не чули?

Я з надією подивився на них. Вони майже одночасно знизали плечима: — А що він тут робить? Як його прізвище?

— Не знаю, — сказав я. — Мішка-шаман, ось і все.

Як я міг, я описав його зовнішність, додавши при цьому, що знаю, ніби він уже помер.

— То кого ж ти шукатимеш? — здивувався Петро.

— Того, хто може про нього розповісти. Розумієте, ще тоді в мене були з ним деякі справи, і тепер мені конче потрібно дещо про нього дізнатися.

— Ну, просто детектив, — зауважив Петро. — Не знаю, що тобі й порадити. Розпитаєш у селі. А давно він помер?

— Близько півроку, — сказав я. — Не чули — тут ніби пожежа якась сталася? Корівник чи свинарник згорів. Казали начебто він там і загинув.

— А, було, було! — погодилися хлопці. — Пам’ятаєте? Ну, восени! Казали щось таке. Це на іншому кінці села. Ти знаєш, справді казали, ніби там хтось згорів!

— Ти посидь тутечки біля хлопців, — сказав Петро. — Зараз повинен один мужик підійти, він з місцевих. Вони нас деревиною забезпечують. От у нього і розпитаєш, гадаю, він у курсі. А я зараз також повернуся, тоді й заведу тебе, де ми живемо, лишиш сумку. Ти як, їв щось чи ні?

Схоже, суворий Петро зовсім подобрішав.

— Дякую, — сказав я, — їв. А не чули ви часом про таке село — Гачилівку, покинуте село. Є десь таке поблизу?

Вони всі знову знизали плечима. Про наявність покинутих сіл навколо їм доводилося чути, але такої назви, як Гачилівка, вони не пам’ятали.

Петро пішов у справах. Зеник, зітхнувши, запустив пилораму, а я, примостившись на купі свіжих дощок, під звуки пилок та пахощі живиці налаштувався чекати місцевого постачальника деревини.

За годину в приміщенні пилорами з’явився високий гостроносий мужик з якимось лисячим поглядом та виразом обличчя. Зеник вимкнув агрегат, і вони хвилин з двадцять щось обговорювали, а потім земляк махнув рукою, запрошуючи мене.

Я підійшов, і місцевий мовчки на мене витріщився.

— Значить, ось так, Васюхо, — сказав Зеник. — Це наш земляк, приїхав сьогодні. Він тут у вас працював, понад десять років тому, а тепер хоче про щось розпитати, заради того й приїхав, і навіть не знає, до кого звернутися. Ти вже поможи йому розібратися.

Той закивав головою і на його обличчі з’явилася цікавість.

— Ви знали такого — Мішку-шамана? — запитав я. — 3 Гачилівки, покинутого села…

Вираз його обличчя став ще хитрішим:

— Був тут такий, тільки спізнився ти, паря. Згорів він. Пожежа була тут. Так що…

Пилорама знову запрацювала, і ми, вийшовши назовні, всілися на деревину.

— І що, давно він тут у вас мешкав?

— Зо два роки, напевно, буде вже, — відповів Васюха. — Ходив тут, тинявся селом, як примара. Щодня п’яний…

— І як же він тут жив, що, хату мав?

— Та яку там хату? Взагалі, тут кілька людей живуть з Гачилівки, то він біля них так і перебивався. Все більше в бабки однієї жив — у Прохорівни, це тут не так далеко.

— А чого ж він перебрався сюди? — запитав я. — Скільки жив у Гачилівці, вже давно усіма покинутій, і ось раптом…

Васюха знизав плечима:

— А хто його зна? Казали, що він там зовсім вже один лишився, от якось на зиму і перейшов. А ти коли тут працював? Я чогось тебе не пригадую.

— Я працював не тут, а біля Гачилівки, в складі бригади десятого РСУ, тепер уже четвертого. Електролінію ми там прокладали. До речі, дорогу зробили вже? Не знаєш часом?

— Ага, зробили… — він посміхнувся. — Наступного тисячоліття хіба що зроблять. Закинули, як неперспективну. Тепер у нас тут інші підходи починаються.

— Тепер кругом інші підходи, — сказав я. — А коли він загинув, не пам’ятаєш?

— Ну, напевно, з півроку тому, — сказав мій співрозмовник. — Хоча, якщо бути точним, ще немає. В жовтні, наприкінці. Якраз перший мороз був. Точно! Як зараз пам’ятаю — остання субота жовтня.

Дивно, остання субота жовтня. Як він так запам’ятав? Напевно, щось мав того дня. А останньої неділі листопада розпочалося зимове полювання, і я побачив пса. Рівно через місяць після смерті Мішки-шамана…