Олексій Волков - Виконавець

І ось, нарешті, після взаємних привітань та розпитувань я взявся до головного.

— Слухай, Валеро, пам’ятаєш, тоді, ще в Уренгої, ну, в будзагоні, ще за інститутських часів, це ж ти ходив перший раз по дошки із Сашком Геселенгом до Мішки-шамана? Пам’ятаєш такого?

— Ну, пам’ятаю… — здивовано відповів Валерка.

— Валеро, тільки не дивуйся, я тебе дуже прошу, — сказав я, — згадай, якщо можеш, чи був у того діда Мішки пес? Розумієш — чорний пес. Бачив ти його чи ні?

Мій друзяка здивовано помовчав, потім видав якісь нерозбірливі звуки і відповів:

— Не знаю… Не пригадую, щоб я бачив. Не розумію, ти що, дзвонив аби спитати цю фігню? Юрко, ти що, п’яний? Чого це тебе на такі спогади потягло?

Я просив його напружити пам’ять, але він не міг згадати нічого путнього. Дивуючись моїй наполегливості, він розповів-таки кілька епізодів з того дня, проведеного у Гачилівці, про Мішку-шамана. Такий персонаж, як чорний пес, йому не запам’ятався. Скоріш за все, ніякого пса він не бачив. На тому і скінчилася розмова.

З Уренгоєм виявилося ще складніше. Зв’язок був препаршивий, і це враховуючи те, що я дзвонив з обласного центру. Зі своєї глушини я, напевно, не додзвонився б узагалі. У дзвінках довідковими бюро та уренгойськими РСУ непомітно спливали години. Нарешті виявилося, що РСУ, в якому ми працювали чотирнадцять років тому, на даний час уже не десяте, а четверте. І ось довгоочікуваний голос на тому кінці відповів мені, що четверте РСУ слухає. Це була секретарка приймальної. Від неї я й дізнався, що ні Сашко Гессленг, ні його старий тут більше не працюють. Сашко, закінчивши інститут, поїхав працювати до Тюмені, а його батько вийшов на пенсію. Секретарка виявилася молодою дівчиною і не знала ніякого виконроба Серьоги, ні тим паче Мітяя з бурової. На жаль, їхніх прізвищ я назвати не міг. Вона порадила звернутися до бухгалтерії, де працювало кілька жінок старшого віку, які могли краще орієнтуватися в кадрах п’ятнадцятирічної давнини. На те, щоб додзвонитися до бухгалтерії і переговорити з досить терплячою та ввічливою пані, пішло ще півтори години. І ось, врешті-решт, з’ясувалося, що той самий виконроб Серьога (мені вдалося пригадати його велику бородавку на правій щоці) — теперішній головний інженер РСУ, Сергій Анатолійович Анохін. Та ж сама приємна пані дала мені і його номер. Цього разу з’єднали досить швидко. Я готовий був заприсягнути, що навіть упізнав його голос — зібраний та дещо скрипучий:

— Да! Главний інженер…

— Добрий день! Пробачте, Сергію Анатолійовичу, що турбую вас, — я говорив російською. — Це дзвонять з України. Юра Коломійчук, хоча, напевно, ви мене не пам’ятаєте. Я працював у вас на складі будзагону чотирнадцять років тому.

— Так, я вас слухаю. Справді, не пам’ятаю. У нас щороку працюють будзагони, отож чотирнадцять років тому… Не пригадую.

— Вибачте ще раз, мені потрібно дещо у вас запитати. Ті з ваших колег, кого я знав ближче, вже не працюють, тому змушений потурбувати вас…

— Так, я слухаю!

З інтонації відчувалося, що він не налаштований на даремні балачки.

— Сергію Анатолійовичу, під час перебування в будзагоні мені довелося прокладати електролінію поблизу покинутого села — Гачилівки. Ви в курсі, про що я кажу?

— …Так, пригадую, була в нас така ділянка, — відповів він після невеличкої паузи.

— У нас тоді бригадиром був Сашко Гессленг, пам’ятаєте його? І ви до нас кілька разів навідувалися, — продовжував я.

— Так, колись я мав таку ділянку. А що ви хочете? Я не розумію…

— Зараз я поясню. Там, у Гачилівці, залишалося тоді ще кілька жителів і серед них один на прізвисько Мішка-шаман. Самотній чоловік, старший від вас… Він ще працював на циркулярці, навіть для нашої бригади різав дошки. Ви знаєте такого?

Головний інженер відхилився від трубки і щось до когось промовив, але я не розібрав що.

— А що вам потрібно? — знову заговорив він до мене. — Чому ви дзвоните?

— Мені треба про нього розпитати, — якомога ввічливіше сказав я. — Я хотів би уточнити, чи мешкає він там зараз. У мене були з ним деякі справи, і я хотів би приїхати і знайти його. А шлях, самі розумієте, не близький…

— Не мешкає, — знову пошепотівшись з кимось, відрізав мій співрозмовник, якого тепер язик не повертався навіть поза очі звати Серьогою. — Помер він.

— Помер? — миттєво пригадалося сказане Світланою, вона наче у воду дивилася. — А… що сталося?

— Послухайте, як вас… Корнійчук, якщо не помиляюся? У мене робоча нарада, купа людей у кабінеті! Він що, родич вам? Я взагалі його сто років тому зо два рази тільки бачив, а ви — «а що, а як…» Он мені підказують, що в нього ні з ким не було спільних справ, окрім пляшки. Давайте закінчимо.