Олексій Волков - Виконавець

Я мав ще одне підтвердження того, що з «дідовим» псом не все було чисто. Пригадалося, як Мітяй, коли я розпитував про Мішку-шамана, зауважив, що за ним ходить чорний пес. Якийсь неприхований сарказм, насмішка чулися в його тоні. Можливо, тому, що ніхто й ніколи не бачив того пса? А може, тільки його «господар» казав комусь про нього у хвилини п’яної відвертості? Тому й підсміювалися з нього позаочі. Я почув і запам’ятав ці інтонації, не зрозумівши тоді, до чого вони.

І ще одна суттєва деталь — камінь. Якщо це все-таки був амулет, який я вкрав і привіз із собою? Пригадалася уся містика, що діялася навколо мене після того, як камінь опинився у моїй кишені, — чорні хмари над головою, що перетворювали день на ніч, блискавки, які наче намагалися вцілити в мене, поле з дивною довгою травою, завалене черепами. Чи має це якесь значення? Щодо каменю, одне я знав точно, — він загубився на другий рік під час переїзду з одного гуртожитку в інший. Знайти його при всьому бажанні було неможливо. Все ж інше, на мою думку, підлягало негайному уточненню.

Усе це одним духом я і виклав Світлані.

Вислухавши, вона, як і завжди, якийсь час сиділа мовчки і думала, а потім сказала:

— Юро, мабуть, вам доведеться-таки поїхати туди, але не гарячкуйте, я вас прошу. Давайте спокійно все обмізкуємо. Точніше, я спокійно обмізкую, адже ви в такому стані на це не здатні. А ви слухайте. Почнемо з того, що події, про які ви розповіли, відбувалися дуже давно. Навіть якщо причина ваших нещасть звідти, однак повинно було статися щось таке, що запустило б цей механізм. Розумієте? Про це ми з вами вже говорили. Щось таке, що поставило б вас на шляху якихось зв’язків нематеріального з матеріальним, де ви перебуваєте зараз. Давайте спробуємо дещо з’ясувати, не долаючи кілометрів, це ще встигнете. Ну, зрештою, існує, ж телефон! Звичайно, не всі питання можна вирішити з його допомогою, але дещо… Принаймні цілком реально спробувати додзвонитися до отого десятого РСУ в Уренгої і переговорити з кимось зі згаданих вами осіб. В ідеалі це був би Сашко Гессленг або отой бурильник — Мітяй ви казали, так? Вони повинні хоч щось знати про діда. А що як він помер років з десять тому? Заради чого вам долати такий шлях? Або, припустимо, він і досі живе-поживає. Можете розпитати щось і про пса, можливо, вдасться здобути якусь корисну інформацію. А насамперед ще такий момент — зв’яжіться з кимось із ваших колишніх однокурсників — з тими, хто працював з вами в будзагоні і ходив перший раз до покинутого села. Пригадайте, хто це був. Якщо ви пам’ятаєте все так чітко, то не виключено, що вони також. Спробуйте з’ясувати, може, й справді за дідом ходив звичайний чорний пес, а вам просто не довелося з ним зустрітися. Тоді вся ця містика, якою ви обплутали так званого Мішку-шамана, вам просто примарилася. Щодо каменя — ця зачіпка мені здається малоймовірною. По-перше, знову ж таки — давність подій. Навіть якщо уявити існування якогось можливого зв’язку, то камінь ви загубили давно, а почалося все чотири місяці тому. Запам’ятайте — ось ваша головна зачіпка і надія! Чотири місяці! Чому не раніше? Чому ця чортівня розпочалася саме чотири місяці тому? Повірте, існує якась причина! Потрібно її лише знайти. Ви мусите докласти всіх зусиль саме до цього напряму пошуку. Саме тут, враховуючи наші скромні можливості, найлегше докопатися до істини. Повірте, ось він, ваш реальний шанс.

Світлана дивилася на мене, знявши окуляри, і бачила розчарування, написане на моєму обличчі. Адже щойно в мене почали відбирати шанс, за який я так раптово і міцно вхопився.

— Я не хочу та й не можу заперечувати зараз важливість уренгойських подій майже п’ятнадцятирічної давнини. Принаймні так, як ви їх виклали, але не гарячкуйте.

— Але час? — запитав я, відчуваючи нове хвилювання. — Час для мене дуже дорогий!

— Згодна, — відповіла Світлана. — Тільки часу на тих дзвінках ви багато не згаєте. Нехай добу, ну півтори. А скільки знадобиться, щоб дістатися до Уренгоя і повернутися, а там ще й помотатися з одного кінця в інший? Навіть якщо літаком — гадаю, не менше трьох-чотирьох діб, це в кращому разі. То як? Я вас переконала?

Я мовчки кивнув.

І ми засіли за телефон. Щоб виконати те, що задумала Світлана, довелося добряче попрацювати. За годину дзвінків мені вдалося вийти на свого однокашника — Валерія. Він був єдиний, кого я запам’ятав з тих, що ходили перший раз до Гачилівки з Сашком Гесселенгом. Тепер Валерій жив і працював у Хмельницькому. На роботі і вдалося його виловити.