Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Тінь нахилилася над самим її обличчям.

Останнім зусиллям Влада спромоглася відірвати голову від подушки: «Я усе робила заради тебе! Усе! Я не винна… Ми житимемо!..»

— Ми житимемо у Сан-Франциско! — сказала Влада і нарешті почула свій голос. Він прорвався, ніби крізь ватяну ковдру і змусив прокинутись. Їй здалося, що минуло не більше п’яти хвилин, але за фіранками ілюмінатора вже була ніч.

— Максе! — покликала Влада і схаменулася: «Господи! Йому погано, він помирає — там, на самоті, у суцільній темряві… Він приходив по мене…»

Вона не могла більше лежати, скочила з ліжка, струсивши з себе залишки марення, натягнула джинси, похапцем розчесала волосся й, захопивши із собою ридикюль, вискочила на палубу.

Пароплав стояв у бухті перед гірським пасмом, яке на тлі темного неба нагадувало зграю міфічних велетенських звірів. На нижній палубі стояла тиша. Тримаючись за поручень, Влада пішла на якийсь дивний звук, що долинув до неї з кормової частини пароплава.

Те, що вона побачила, не здивувало її: в маленькій шлюпці за бортом пароплава сиділа людина й шалено крутила колесо лебідки, спускаючись вниз, на воду. У Влади не лишилось жодного сумніву — то був Жан Дартов.

— Мавр зробив свою справу? — гукнула до нього Влада з темряви й уперше побачила вираз розпачу на його завжди впевненому обличчі. Більше того, їй здалося, що його руки та губи тремтять.

— Чи не підкинете жінку до берега? — знову гукнула вона, вдаючи суцільний спокій. — Мені тут добряче набридло!

— Що ж, можливо, так буде краще… — нарешті відгукнувся Дартов. — Сідайте!

Він закрутив колесо у зворотньому напрямку, і Влада ступила на борт шлюпки.

— Ось вирішив прогулятися, — сказав Дартов, налігши на весла. — Тут неподалік моя дача… Хочете зі мною?

— Із задоволенням, — погодилася Влада і подивилася йому прямо у вічі. — А де ж усі ваші приятелі?

Дартов знову здригнувся.

— Не знаю! Я їм не нянька!

Більше вони не вимовили ані слова. Місяць, повний та ясний, висвітлював на воді широку золоту стежку.

За півгодини Дартов почав шукати місце, аби причалити до кам’янистого берега. Нарешті він обрав зручний пологий схил і спрямував шлюпку туди. За два метри від берега човен наштовхнувся на щось велике й м’яке, що коливалося на хвилях, як туша мертвого дельфіна.

— Цього ще бракувало! — спересердя сказав Дартов і взявся за весло, щоб відштовхнути невідомий предмет. Влада пильно спостерігала за його діями. Дартов штурхнув тушу веслом, і вона, перевертаючись, випливла на світло місячної стежки і завмерла на мілині.

Влада затулила рот долонями, очі Дартова витріщились, як у рака: перед ними погойдувався потопельник. Хвилі накочувалися одна на одну і підбивали його попід руки — здавалося, що велика тлуста фігура поводить ними, прикликаючи до себе. На обличчі мерця сидів великий морський рак.

Тремтячим пальцем Влада вказала на квадратик пластикового бейджа, що був закріплений у небіжчика на лацкані піджака. Такі самі бейджі були у всіх членів делегації. Сумнівів не було — то був труп Вадима Портянка…

Дартов подивився на Владу ошалілими очима і, як божевільний, знову наліг на весла. Діставшися берега, він накинув трос на перший-ліпший камінь, вискочив з човна і знесилено опустився на пісок. Владі довелося самій вибиратися зі шлюпки. Її також тіпало.

Дартов дістав з кишені люльку і намагався її розкурити, але махнувши рукою, вийняв з кейса (Влада тільки тепер помітила, що з ним була ця невеличка шкіряна валізка) пачку цигарок.

— Що скажете? — звернувся до Влади.

— Мабуть, треба його витягти… — відгукнулася та.

— Ні, я не можу… — Він обхопив голову руками. — І взагалі, я нічого не розумію… Вадим попереджав, що я буду наступним. Я боюся…

— Тому ви і втекли з пароплава?

— А чому втекли ви? — раптом гостро глянув на неї Дартов. — І куди ви поділи Ярика? І, до речі, хто ви така? Чому ви поїхали зі мною?

Він відсунувся від неї якомога далі.

— Чому вас це дивує, хіба ви не звикли до уваги жінок?

— Таких, як ви, — ні! Що ви від мене хочете?

— Наскільки я пригадую, ви прийшли до мене першим…

— Я був п’яний… — промимрив він, струшуючи попіл собі на коліна і не помічаючи цього.

— Чудова нагода… Ну, а я… хотіла віддати вам вашу краватку. — Влада витягла з ридикюля білу краватку, яку Дартов забув у неї в каюті. — Гадаю, ми порозумілися?

Вона підвелася.

— Зачекайте… Я все ж таки витягну того бідолаху!