Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Що він сказав тоді? «Чи тут живе мсьє Олівер Фарре?» Можливо, вона забула, помилилася? Треба буде це обміркувати пізніше, адже, он, господар вже дивиться на її стурбоване обличчя надто прискіпливо.

— Що вас так вразило?

— Ніколи не повірю, що цей будинок належав французькій графині. Це, мабуть, легенда? — знизала плечами Влада.

— Проте це правда. І є багато доказів, я мав доступ до документів, повірте мені. А мініатюра з портрета цієї жінки завжди зі мною. Хочете подивитись?

Він покопирсався в кишені і витяг звідти зеленкуватий, вкритий патиною круглий медальйон, розміром з яйце, відкрив його і простягнув Владі.

Їй здалося, що ще мить і вона знепритомніє…

«Маленька Жанна в зеленій сукні…» — ніби відчула вона божевільний шепіт Макса.

— Подобається? — самовдоволено запитав Дартов, ніби йшлося про його дружину чи доньку.

— Хто це? — пошепки запитала Влада.

— Графиня Жанна де Ла Фарре. Та сама, що колись стала прототипом леді Вінтер у славнозвісних «Мушкетерах» Дюма. Але насправді він усе вигадав, усе було інакше. Надто ж історія з підвісками. До речі, дама зображена саме з ними.

Влада не могла відвести очей від обличчя на портреті і лише тепер помітила на плечі жінки гроно діамантів. Влада вже знала напевно, що усі вони мають одну непропорційну грань… Вона стисла в руці свій ридикюль — їй здалося, що саме зараз камінець пропече оксамит і впаде на стіл гарячою вуглинкою.

— Чому ж вона опинилася тут, у цій дірі? І яка справжня історія підвісок? Чи лишилися в неї спадкоємці? — Влада старалася, аби її голос не тремтів.

— Один мій французький колега якраз займається цією історією. Особисто я вважаю її дурницею і в існування діаманта не вірю. А про жінку можу розповісти залюбки — у нас купа часу… — промовив Дартов, запалив цигарку, випустив у стелю цівку диму. — Подивіться на цей портрет — перед вами жінка на всі часи. Не знаю, що відчуваєте ви, але чоловіки божеволіли від одного її погляду. Звичайно ж, довкола неї точилися плітки, інтриги. В якусь мить, вона сама відчула, що може вершити долі інших, навіть якщо ці інші — сановні особи. А виросла вона у суцільних злиднях. Можливо, це й стало причиною авантюри з діамантами. Графиня де Ла Фарре замовила дорогу прикрасу найвідомішим паризьким ювелірам від імені своєї найближчої «подруги» — королеви Марії і, підробивши королівський підпис, надіслала їм листа. Отримавши підвіски і пообіцявши, що Марія незабаром розрахується за роботу, вона втекла до Англії. Щоправда, королева посилала туди кількох своїх вірних слуг, але… усі вони підпали під чари цієї жінки і по черзі добивалися її руки. Вона відмовила. І тоді всі четверо стали її запеклими ворогами, від яких вона мала тікати сюди, під захист імператора Олександра. Але і він не встояв перед нею і, також діставши відкоша, вирішив здати її французському правосуддю. Тоді, переслідувана усіма, вона таємно придбала цей будинок, який перетворила на перевалочний пункт контрабандистів. Усі роки вона жила на гроші, які отримувала від продажу діамантів. Хтозна, де ці камінці тепер, — їх розвезли по світах. До самої старості ця дивовижна жінка їздила верхи і померла від того, що впала з коня…

— Чи були у неї діти? — запитала Влада.

— Невідомо… Але коханців та прихильників вона мала безліч до самої старості… Щоправда, живе тут неподалік у селищі жінка, яка нібито є родичкою служниці графині. Я розмовляв із нею, вона сказала, що її прабабуся розповідала — а їй переповідала її прабабуся, — нібито після смерті графині сюди приїздив її син чи онук, якому служниця передала згорток. Що було у тому згортку, служниця не дивилася, адже боялася графининого прокляття. До речі, — замислився він, — треба розповісти про це Огюстену…

— Справді, цікава легенда, — тримтячими губами промовила Влада, ледве стримуючи себе, аби не розповісти господареві про давній візит старого француза до її родини.

— Це не легенда! — розсердився Дартов, ковтаючи горілку з горлечка. — Ця жінка існувала! Вона була прекрасна…

Він знову зробив ковток, і Влада помітила, що рідина у пляшці майже закінчилася. Дартов схилив голову на руки:

— От і все…

— От і все, — сказав Жан Дартов. Розповідь втомила його.

— Не все, — відказала Влада і нервово стисла в руці медальйон. — Ви забули розповісти ще про одну Жанну — маленьку Жанну в зеленій сукні…

— А-а-а… — підвів очі Дартов. — Так називається один із розділів мого роману…