Стівен Кінг - Чотири після півночі

Боб дивився на сендвіч, явно набираючись хоробрості, а потім так і зробив: відкусив маленький шматочок від незайманого кінця. Алберт побачив, як по його обличчю промайнула відраза, але Дженкінс не позбавився відкушеного негайно. Він жувнув раз… другий, потім відвернувся й виплюнув собі на долоню. Той напівпережований шматок сендвіча він викинув до сміттєвого бачка під полицею зі спеціями, слідом полетіла і решта сендвіча.

— Не протухлий, — сказав він. — Позбавлений смаку. Втім, не тільки це. Він ніби зовсім безконсистентний. — Губи письменника викривилися в мимовільній гримасі огиди. — Ми говоримо про прісні речі — такі як нічим не присмачений білий рис, варена картопля, — але навіть найпрісніша їжа, я вважаю, має певний смак. Цей сендвіч не має жодного. Це — немов жувати папір. Тож не дивно, що ви подумали, ніби він протухлий.

— Він тухлий, — вперто повторив лисий чоловік.

— Спробуйте ваше пиво, — запропонував Боб. — Воно протухнути не може. Кришечка на місці, а пляшкове пиво не псується, навіть якщо зберігається не в холодильнику.

Руді глибокодумно подивився на пляшку «Бадвайзера» у своїй руці, потім похитав головою і простягнув її Бобу:

— Мені його більше не хочеться.

Він кинув погляд на вітрину-холодильник, в очах його був недобрий вираз, немов Руді підозрював, що це Дженкінс зробив його жертвою такого некумедного розіграшу.

— Вип’ю, якщо мушу, — сказав Боб. — Але один раз я вже офірував власний організм на користь науки. Може, хтось інший покуштує це пиво? Я думаю, це дуже важливо.

— Дайте його мені, — промовив Нік.

— Ні, — це сказав Дон Ґефні. — Дайте його мені. Заради Бога, я залюбки вип’ю пива. Пив я йо’ теплим й раніше, і очі від то’ в мене не вилізли.

Він взяв пиво, відкрутив кришку і перехилив пляшку. За мить він різко крутнувся назад і виприснув на підлогу те, що встиг набрати до рота.

— Господи! — скрикнув він. — Ніяке! Ніяке, аж нудне.

— Справді? — жваво відгукнувся Боб. — Добре! Чудово! А зараз ми всі дещо побачимо!

Він миттю опинився за стійкою й дістав з полиці склянку. Ґефні поставив пляшку поряд з касовим апаратом, і Браян побачив її зблизька раніше, ніж її встиг ухопити Боб Дженкінс. Він не помітив піни, яка мусила б зібратися в її горлі.

«Там взагалі може бути вода», — подумав він.

Втім, те, що Боб налив з пляшки, не було схожим на воду; на вигляд воно було пивом. Видхлим пивом. Без пінної шапки. Кілька крихітних бульбашок чіплялися до внутрішніх стінок склянки, але жодна з них не проривалася крізь цю рідину до поверхні.

— Гаразд, — поволі промовив Нік. — Воно видхле. Інколи таке трапляється. Не закрутили кришку до кінця в броварні, і газ витік. Кожному трапляється видхле пиво час від часу.

— Але, якщо ви згадаєте про сендвіч з салямі без смаку, це про дещо каже, хіба не так?

— Каже про що? — зірвався Браян.

— Одну хвилинку, — зупинив Боб. — Давайте спершу розглянемо аргумент містера Гопвела, ви не проти? — Він відвернувся, вхопив обома руками кілька склянок (парочка впали з полиці й розбилися об підлогу) і з повороткою спритністю бармена почав розставляти їх вздовж стійки. — Принесіть мені ще пива. А заодно й пару якихось газованих напоїв.

Алберт з Бетані пішли до вітрини-холодильника й дістали звідти навмання по чотири-п’ять пляшок.

— Він дахом поїхав? — стиха запитала Бетані.

— Я так не вважаю, — сказав Алберт. Він собі приблизно уявляв, що збирається продемонструвати їм письменник… і йому не подобалася та форма, якої набувала ця ідея в його уяві. — Пам’ятаєш, він порадив тобі економити сірники? Він знав, що щось таке має статися. Тому він так настирливо й кликав нас до цього ресторану. Хотів нам показати.

Графік чергувань було подерто на три дюжини вузеньких смужок, а ленґоліери тепер були ближче.

Креґ відчував їх наближення потилицею — йому важчало в голові.

Важкість ставала дедалі нестерпнішою.

Час було йти.

Він узяв револьвер і свій портфель, потім підвівся і полишив офіс служби безпеки. Йшов він повільно, дорогою репетируючи в голові:

«Я не бажаю вас застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений. Доправте мене в Бостон. Я не бажаю вас застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений. Доправте мене в Бостон».

— Я зроблю це, якщо буду змушений, — бурмотів Креґ, знову входячи до чекальної зали. — Я зроблю це, якщо буду змушений. — Його палець знайшов і відвів назад курок револьвера.

На півдорозі через залу його увагу знову захопило бліде світло, що вливалося крізь вікна, і він повернув у тому напрямку. Він відчував їх там. Ленґоліерів. Вони пожерли вже всіх даремних і ледачих людей, а тепер повертаються по нього. Він мусить дістатися в Бостон. Він знав — це єдиний спосіб вберегти самого себе… тому що смерть цих людей буде жахливою. Вона буде дійсно жахливою.