Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Я не знаю, звідки…

— Так, ти не знаєш, звідки ти про неї дізнався, і від цього їй тільки краще. Коли таємниці настільки страшні, що ми мусимо ховати їх від самих себе… для таких, як Арделія Лорц, це найкращі таємниці з усіх. До того ж поглянь на додаткові призи: ти молодий, неодружений, не маєш близьких друзів. Це правда, чи не так?

— До сьогодні я б так і сказав, — мовив Сем, трохи подумавши. — Я б сказав, що єдині друзі, яких я придбав із того часу, як приїхав до Джанкшн-Сіті, вже виїхали звідси. Але я, Дейве, вважаю тебе і Наомі своїми друзями. Дуже добрими друзями. Найкращими.

Наомі взяла Сема за руку і трохи її стиснула.

— Я ціную це, — сказав Дейв, — але це не важливо, бо Арделія має намір спровадити на той світ і мене, і Сару теж. Укупі веселіше, як вона сказала мені колись. Їй треба забирати життя, коли вона проходить через пору перевтілення… і пробудження також повинно бути такою порою.

— Ти хочеш сказати, що вона намагається якось заволодіти Семовим розумом, так? — спитала Наомі.

— Я припускаю трохи більше, Саро. Мені здається, що Арделія намірилася знищити всередині Сема те, що робить його Семом, — вона хоче вичистити його, як дітлахи вичищають гарбузи, щоб зробити з них гелловінські світильники, а тоді надягти його на себе, як ти надягаєш нову сукню. А коли це станеться — якщо станеться, — він продовжить видаватися чоловіком на ім’я Сем Піблз, але буде ним не більше, ніж Арделія Лорц колись була жінкою. Щось нелюдське ховалося під її шкірою, і, здається, я завжди знав це. Воно всередині тіла… але ніколи не всередині громади. Звідки прийшла Арделія Лорц? Де вона жила до своєї появи в Джанкшн-Сіті? Гадаю, якщо перевірити, то виявиться, що рекомендації, які вона показала містерові Левіну, — суцільна брехня і що ніхто в місті точно не знав, звідки вона взялася. Думаю, що бажання Джона Павера дізнатися про це й визначило його долю. Але гадаю, що колись була і справжня Арделія Лорц… десь у Пас-Кристьєні, штат Міссісіпі… чи в Герисберзі, штат Пенсильванія… чи в Портленді, штат Мейн… і воно заволоділо нею й одягло на себе. І тепер Арделія хоче зробити це знову. Якщо ми дозволимо цьому трапитися, то гадаю, що трохи пізніше ніж цього року десь в іншому місті, скажімо в Сан-Франциско, штат Каліфорнія… чи в Б’юті, штат Монтана… чи в Кінгстоні, штат Род-Айленд… з’явиться чоловік на ім’я Сем Піблз. Більшості людей він подобатиметься. А найдужче його любитимуть діти… хоч, може, вони й будуть якось по-особливому боятися його, але самі цього не розумітимуть і не зможуть про це розповісти.

І він, звісно, буде бібліотекарем.

Сем глянув на годинника і з подивом зрозумів, що вже третя по півдні. До півночі залишалося лише дев’ять годин, а тоді високий чоловік зі сріблястими очима прийде знову. Він або Арделія Лорц. Або обоє разом.

— Як думаєш, що мені робити, Дейве? Піти на місцеве кладовище, знайти тіло Арделії й забити кілка в серце?

— Це був би першокласний фокус, — відповів той, — зважаючи на те, що цю пані кремували.

— Ох, — вихопилося в Сема. Він безпорадно зітхнув і сів на стілець.

Наомі знову взяла його за руку.

— У будь-якому разі ти не робитимеш це сам, — рішуче сказала вона. — Дейв каже, що вона хоче позбутися нас так само, як і тебе, але це не відіграє майже ніякої ролі. Друзі допомагають один одному в біді. Ось що важливо. Навіщо ж іще вони потрібні?

Сем підняв її долоню до губ і поцілував її.

— Дякую… але я не знаю, що ти можеш зробити. Та і я сам теж. Не бачу, що взагалі тут можна вдіяти. Хіба що… — Він із надією подивився на Дейва. — Хіба що я втечу?

Дейв похитав головою.

— Вона — чи воно — все бачить. Я вже казав тобі. Думаю, якби ти добряче натиснув і копи тебе не схопили, до півночі ти міг би доїхати майже до Денвера, але Арделія Лорц привітала б тебе там, коли ти виходив би з машини. Або на якійсь особливо темній ділянці дороги ти повернеш голову й побачиш, що бібліотечний полісмен сидить поруч на пасажирському місці.

Думка про це біле обличчя і сріблясті очі, освітлені лише слабким зеленкуватим сяйвом панелі приладів, змусила Сема здригнутися.

— То що ж тоді?

— Гадаю, ви обоє знаєте, що треба зробити спочатку, — сказав Дейв. Він допив чай із льодом і поставив склянку на ґанок. — Зачекайте хвильку і зрозумієте.

Тоді вони всі трохи подивилися на зерновий елеватор. Семові думки наввипередки бігали туди-сюди; усе, на чому він міг зосередитися, були окремі уривки розповіді Дейва Данкана і той трохи шепелявий голос бібліотечного полісмена, що казав: «Не хочу слухати твої дурні відмовки… Маєш часу до півночі… А тоді я прийду знову».