Денніс Лігейн - Після падіння

– Добрі гени, – пояснив Майло, поклавши перед нею фото без рамки. – У мене добрі. Але не в Лі.

Знімок без рамки був трохи щиріший за перший – офіційне фото працівників, на якому всі позували. Цій фотографії без рамки було вже кілька десятиліть. Лі мав копицю тонкого волосся майже чорного кольору, а його очі були посаджені глибше. Він усміхався якійсь репліці клієнта. Якщо кілька інших відвідувачів сміялися, позакидавши голови назад, то Лі злегка, стримано всміхався. Ця усмішка була не запрошенням, а фортечним ровом. Судячи з вигляду, йому було щонайбільше двадцять сім чи двадцять вісім років, і Рейчел одразу стало видно, що привабило її матір. У тій легкій усмішці яскраво відчувалися стримана життєва сила й запалена замкненість. Вона одночасно обіцяла надто багато й надто мало. Лі здавався схожим на найгіршого бойфренда й найкращого коханця всіх часів і народів.

Рейчел зрозуміла, чому її мати казала, ніби від нього пахло «блискавкою». І запідозрила, що, якби вона сама ввійшла 1979 року до того бару, а там за барною стійкою стояв цей чоловік, вона б залишилася на щось більше, ніж одна порція алкоголю. Він скидався на розпусного поета, на одурманеного наркотиками художника-генія, на музиканта, який загине в автокатастрофі наступного дня після підписання великого контракту зі студією звукозапису.

Однак уявлення про життя Лі, яке склалося в неї з наданих Майло фотографій, здебільшого обмежувалося тим самим баром, у якому вона тепер сиділа. Вона відчувала, як його світ, його вибір і перспективи сексу без зобов’язань із яскравими жінками звужувалися з кожним фото. Невдовзі світ за барною стійкою став таким, що про нього не варто було мріяти – від нього варто було ховатися. За жінками, які колись бігали за ним, тепер треба було бігати самому. А далі тих самих жінок уже треба було задобрювати достатньою дозою гумору й алкоголю. Врешті-решт думка про те, що він розглядає їх як сексуальні об’єкти, почне їх відштовхувати чи веселити.

Але якщо сексуальна привабливість Лі з кожним роком зменшувалася, то його усмішка ширшала. Поки він дожив до часів, коли Рейчел пішла до середньої школи, так і не знявши чорного жилета поверх білої сорочки, носіння яких Майло вимагав від своїх барменів, його шкіра вкрилася плямами, лице обвисло, усмішка пожовтіла, а серед задніх зубів у нього з’явилося дві прогалини. Проте з кожним фото він здавався вільнішим, менш обтяженим тим, що ховалося за його нахабною усмішкою, за його нахабною сексуальною харизмою. Його душа неначе розквітала, поки тіло занепадало.

Відтак Майло дістав стос фотографій зі щорічного софтбольного матчу й пікніка для рідних і друзів із нагоди Дня Незалежності. На фото разом із Лі знов і знов з’являлися дві жінки. Одна з них була худою брюнеткою і мала напружене, тривожне обличчя; друга була пухкенькою рум’яною білявкою, що зазвичай тримала в одній руці келих із напоєм, а в другій – сигарету.

– То була Еллен, – сказав Майло про брюнетку. – Вона була сердита. Чому, не знав ніхто. Жінка з тих, які вміють висмоктати всі соки з гостей на дні народження, весіллі, Дні подяки, – і я бачив, як вона вбивала всі ці святкування. Хочу сказати, що вона пішла від Лі десь у вісімдесят шостому. Чи вісімдесят сьомому? Не пізніше. Інша була його другою дружиною. Медді. Коли я чув про неї востаннє, вона ще була жива. Мешкала в Елктоні. Вони з Лі добре прожили кілька років, а потім якось віддалились одне від одного.

– Він мав дітей? – запитала Рейчел.

– Від цих жінок – ні. – Майло якусь мить уважно дивився на неї з-за стійки, завівши руку за спину, щоб підкрутити щось на своєму дозаторі кисню. – Думаєте, ви його донька, так?

– Цілком у цьому впевнена, – сказала Рейчел.

– У вас його очі, – відповів Майло, – це вже точно. Вдайте, ніби я сказав щось кумедне.

– Що?

– Засмійтеся, – попросив він.

– Ха-ха, – сказала вона.

– Ні, по-справжньому.

Вона окинула поглядом бар. Там було порожньо. Вона гигикнула і здивувалась, як щиро це прозвучало.

– Це його сміх, – зауважив Майло.

– Тоді це однозначно, – мовила вона.

Він усміхнувся.

– Замолоду мені казали, що я схожий на Воррена Оутса. Знаєте, хто це?

Вона похитала головою.

– Кіноактор. Знявся в купі вестернів. І в «Дикій банді» теж.

У відповідь вона знічено стенула плечима.

– Хай там як, я дійсно був схожий на Воррена Оутса. Тепер мені кажуть, що я схожий на Вілфорда Брімлі. Знаєте, хто це ?

Вона кивнула.