Денніс Лігейн - Після падіння

– Бармен у сімдесят дев’ятому? – сказав він. – Ну, то, напевно, був Лі, але дайте-но мені перепитати в батька.

– Лі? – повторила вона, та він уже поклав слухавку. Кілька хвилин вона не чула майже нічого – мабуть, вони розмовляли десь далеко від слухавки, хто його зна, – та відтак почула, як до телефону наближаються чиїсь кроки, а тоді його із шурхотом підняли зі стійки.

– Це Майло.

Рипливий голос, а тоді – важке, шумне дихання через ніздрі.

– Той самий Майло?

– Так, так. Чого треба?

– Я хотіла зв’язатися з чоловіком, який працював у вас барменом майже тридцять два роки тому. Ваш син говорив про якогось Лі.

– Він тоді працював на нас.

– І ви його пам’ятаєте?

– Ну так, він пропрацював тут щонайменше двадцять п’ять років. Пішов років із вісім тому.

– І він тоді був там єдиним барменом?

– Ні, але був головним. За стійкою потроху працювали я, моя покійна дружина та старий Гарольд, який тоді саме впадав у маразм. Тепер зрозуміли?

– Ви знаєте, де можна знайти Лі?

– А може, скажете, чому ви про це питаєте, міс?..

– Чайлдс.

– Міс Чайлдс. Може, скажете, чому цікавитеся Лі?

Їй не спадало на думку жодної причини збрехати, тож вона сказала йому:

– Можливо, він знав мою матір.

– Лі знав багатьох жінок.

Вона пішла ва-банк.

– Можливо, він був моїм батьком.

Затихли всі звуки, крім його дихання через ніздрі. Це тривало так довго, що вона мало не заговорила знову просто з тривоги.

– Скільки вам років? – урешті спитав він.

– Тридцять один.

– Що ж, – повільно проказав Майло, – тоді він був гарним сучим сином. Зустрічався з кількома жінками – здається, із десятьма. Гадаю, навіть гріш може сяяти, коли він новенький.

Знову дихання.

Вона подумала, що зараз він скаже щось іще, та за якийсь час усвідомила, що цього не буде.

– Я б хотіла з ним зв’язатись. Якби ви були не проти мені допомогти, це було б…

– Він помер.

Її серце схопили й стиснули дві маленькі руки. По карку ринула вгору крижана вода, заливаючи череп.

– Він помер?

Фраза прозвучала голосніше, ніж хотілося Рейчел.

– Еге ж, років із шість тому. Він пішов від нас, пішов працювати до іншого бару в Елктоні. А кілька років по тому вмер.

– Як?

– Від серцевого нападу.

– Він же був молодий.

– П’ятдесят три роки, – сказав Майло. – Може, п’ятдесят чотири. Атож, він був молодий.

– Яке в нього було повне ім’я?

– Ну, міс, я вас не знаю. Не знаю, чи не могли б ви висунути рідним, які в нього залишились, якусь претензію у зв’язку з батьківством. Я замало знаю про такі речі. Але, знов-таки, я не знаю вас – ось у чому проблема.

– А якби ви мене знали, було б краще?

– Однозначно.

Наступного ранку Рейчел поїхала потягом зі станції Бек-Бей до Балтимора. Вона безневинно зазирнула в очі дівчині студентського віку, повз яку йшла на платформі, і дівчина вирячила очі, раптом упізнавши її. До кінця платформи Рейчел ішла повісивши голову. Стала поряд із немолодим паном у сірому костюмі. Він нагородив її смутною усмішкою і продовжив читати «Блумберґ маркетс». Вона не могла зрозуміти, звідки в його усмішці смуток: він її шкодує чи просто схильний сумно всміхатися.

Рейчел сіла в потяг без подальших пригод, відшукавши місце в задній частині напівпорожнього вагона. Із кожною милею, яку долав потяг, вона відчувала, що ще трішки віддаляється від свого нового амплуа людини, яка зганьбилася публічно, а проїхавши Род-Айленд, уже майже розслабилася. Рейчел замислилася, чи не полегшало їй ще й від усвідомлення того, що вона їде якщо не додому, то принаймні до свого коріння. А ще її дивним чином утішало те, що вона повторює у зворотному порядку шлях своєї матері та Джеремі Джеймса, яким вони навесні 1979 року прибули до західного Массачусетсу. Відтоді минуло понад три десятиліття, і тепер надворі була середина листопада. Міста й містечка, які вона проминала, застрягли між пізньою осінню і ранньою зимою. Деякі муніципальні автостоянки вже були посипані дорожньою сіллю і піском. Дерева стояли здебільшого голі, а в небі, голому, як дерева, не було сонця.

– Оце він.

Майло поклав на барну стійку перед нею фото в рамці, тицьнувши коротким вказівним пальцем неподалік від обличчя худорлявого лисуватого чоловіка похилого віку. Він мав високий лоб, запалі щоки та її очі.

Майло було років вісімдесят, і він дихав за допомогою каністри з рідким киснем, яку носив у поясній сумці на попереку. Її прозорі силіконові трубки тягнулися вздовж його спини, потім перегиналися через вуха, а тоді спускалися по щоках до ніздрів, у які входили носові канюлі. Він пояснив Рейчел, що невдовзі після сімдесяти почав хворіти на емфізему. Останнім часом гіпоксія прогресувала, та не так швидко, щоб заважати йому нишком викурювати по вісім-десять сигарет на день.