Денніс Лігейн - Після падіння

Ці матеріали не завжди були нікчемні, не завжди були незначущі. Рейчел уже майже запевнила себе, що часом виконує справжню громадську роботу, але тут Гаїті вразив ураган «Томас». Загинуло всього кілька людей, але укриття було стерто з лиця Землі, каналізація та гнильні резервуари переповнились, і спалах холери розрісся на весь острів.

Рейчел не спала цілу ніч, оглядаючи доступні кадри й читаючи репортажі, щойно вони виходили, аж раптом у її вхідній пошті вигулькнуло ім’я Браяна Делакруа. Вона відкрила його листа. Там було написано тільки:

Чому ти не на Гаїті? Нам потрібно, щоб ти була там.

Хтось неначе приклав до її шиї теплу руку, нахилив її лице до свого плеча й дозволив їй заплющити очі. Можливо, після тієї химерної зустрічі під стінами Атенею вона судила Браяна надто строго. Можливо, він просто трапився їй у поганий день, коли намагався досягти домовленості із Джеком Агерном, торгівцем антикваріатом із Женеви. Рейчел гадки не мала, де можуть перетнутися лісоматеріали та антикваріат, але, правду кажучи, не розуміла фінансів – може, Джек Агерн був якимось інвестором. Хай там як, Браян тоді поводився трохи дивно, трохи збентежено. А що такого поганого в тому, щоб бути трохи дивним і трохи збентеженим?

Чому ти не на Гаїті? Нам потрібно, щоб ти була там.

Він зрозумів. Якимось робом збагнув із відстані багатьох років, завдяки вкрай обмеженому кіберзв’язку, збагнув, що їй надзвичайно важливо туди повернутись.

А пів години по тому приїхав додому Себастьян – так, наче вона замовила його приїзд, як піцу, – і сказав:

– Тебе посилають назад.

– Назад – це куди?

Він дістав із холодильника пластикову пляшку з водою та приклав її до скроні. Заплющив очі.

– Гадаю, ти маєш потрібні контакти, знаєш тамтешні звичаї.

– Гаїті. Мене посилають назад на Гаїті?

Він розплющив очі, не припиняючи масажувати скроню пляшкою.

– Ага, на Гаїті.

Хоча він так цього й не сказав, Рейчел знала: він уважає, що Гаїті винна в занепаді її кар’єри. А занепад її кар’єри він уважав причиною застою у власній кар’єрі. Тож у його вустах слово «Гаїті» прозвучало як непристойне.

– Коли?

У ній зануртувала кров. Вона не спала всю ніч, але тепер геть не хотіла спати.

– Клей сказав, щонайпізніше завтра. Чи мушу я тобі нагадати, що тут ти не можеш облажатися?

Рейчел відчула, як у неї витягнулось обличчя.

– Це в тебе таке напутнє слово?

– Це – те, чим це є, – утомлено сказав він.

Вона могла сказати багато чого, та все це призвело б до суперечки, а сперечатися вона тепер не хотіла. Тому Рейчел спробувала сказати:

– Я за тобою сумуватиму.

Їй не терпілося сісти в літак.

– Я теж, – озвався він, втупившись у холодильник.

На Гаїті чекали та сама спека, зруйновані будівлі та зморений відчай. Ті самі ошелешені вирази на більшості облич. Ті обличчя, що не виражали ошелешення, виражали лють. А якщо не лють, то голод і страх. Але здебільшого вони виражали ошелешення. Ці обличчя, що перенесли багато страждань, неначе питали: чи мусимо ми змиритися з тим, що маємо просто страждати?

Прямуючи на роботу над своїм першим матеріалом, на зустріч із командою перед лікарнею Шоскаль у густозаселених нетрях Сіте-Солей, Рейчел ішла такими бідними вулицями, що новачкові не вдалося б знайти розбіжностей між цим районом до землетрусу й після землетрусу. До поламаних ліхтарних стовпів, опор безсилих ліній електропередач і низьких стін уздовж вулиць були приліплені фотографії. Подекуди то були знімки загиблих, але передусім там були зображені зниклі люди. Під більшістю фото було написано запитання чи прохання:

Èske ou te wèm?

«Ви мене бачили?»

Вона їх не бачила. А може, і бачила колись. Може, обличчя чоловіка середнього віку, якого вона проминула, завертаючи за ріг, належало одному з трупів, які вона побачила в церкві, що обвалилася, чи на лікарняній автостоянці. Хай там як, він зник. І більше не повернеться, вона була в цьому досить упевнена.

Рейчел піднялася на вершину невеличкого пагорбка, і перед нею розкинулося все гетто, розсип хиж зі сталі та шлакоблоків, випалених сонцем до чорно-білого кольору. Повз неї проїхав хлопчина на забрьоханому велосипеді. Судячи з вигляду, хлопчині було років одинадцять, щонайбільше дванадцять, а на спині в нього було закріплено автоматичну гвинтівку. Коли він озирнувся через плече на Рейчел, вона нагадала собі, що це – територія банд. Тут на кожному кроці всім заправляли й боролися за територію мінібоги війни. Їжа сюди не стікалася, зате вогнепальна зброя стікалася так, що аж гай шумів. Не варто їй було ходити тут самій. Не варто було ходити тут без танкової та авіаційної підтримки.