Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

Жанна не могла повірити, що він повернувся до цієї теми. Феро вже пустився в докладний опис інтелектуального розмаю тієї доби. Жанна не слухала. Вона насолоджувалася його фізичною присутністю.

Вони йшли далі в затінку крон, а поруч на повній швидкості проносилися машини. Вечірнє сонце забарвлювало все навколо в пурпуровий відтінок. Низькі залізні ґратки, що оточували стовбури дерев, сяяли, наче мішені. Жанна вже давно не почувалася такою щасливою.

Феро й далі пристрасно говорив. Вона так само не слухала. Її зворушувала його захопленість. Його спонтанність, говірливість. А ще – його бажання спокусити її своїми знаннями.

На площі Згоди чоловік узяв Жанну під руку.

– Зайдемо до Тюїльрі?

Та кивнула. Какофонія автівок. Сморід газів. Кам’яні фонтани і їхні рожевуваті бризки. Радісно фотографувалися туристи. Усе, що зазвичай дратувало Жанну, тепер здавалося чарівним, казковим, нереальним.

– Я все говорю й говорю, а про вас досі нічого не знаю, – сказав Феро, коли вони заходили до парку Тюїльрі. – Чим ви займаєтесь?

У жодному разі не можна було відлякати його своєю роботою.

– Я працюю у сфері комунікацій, – зімпровізувала Жанна.

– Як це?

– Я керую типографією. Робимо брошури, рекламні матеріали. Нічого особливого.

Феро кивнув на лавку. Вони сіли. Над парком спадала ніч. Вона підкреслювала кожну деталь. Надавала речам щільності. Сутінь резонувала з Жанниним серцем, яке поринало в ці глибини, цю ваговитість.

Феро мовив:

– Головне – щодня, щохвилини любити свою роботу.

– Ні, – відказала Жанна, не роздумуючи. – Любов – це головне.

Й одразу ж закусила губу, жалкуючи, що сказала таку дурницю.

– Ви знаєте, що у вас дуже особлива манера говорити «ні»?

– Ні.

Феро розсміявся від усього серця.

– Ось знову. Ви злегка повертаєте голову, лише на один бік. А не хитаєте нею.

– Це тому що я не вмію казати «ні». Принаймні остаточно.

Чоловік ніжно взяв її за руку.

– Ніколи не говоріть цього чоловікові!

Жанна зашарілася. За кожною реплікою наставала коротка пауза. Мовчання, в якому поєднувалися ніяковість і задоволення. Із нею не говорили так ласкаво вже… вже скільки?

Жанна зробила зусилля, щоб не розчинитися в блаженстві, а залишатися в реальності, підтримувати розмову.

– А ви, – вичавила вона, – як ваше прання?

– Яке прання?

– Ну, ви ж перете брудну білизну своїх пацієнтів?

– Так, можна й так сказати. Це не завжди легко, але робота – це моя пристрасть. Я тільки заради цього й живу.

Жанна сприйняла це зізнання як хороший знак. Жінки немає. Дітей немає. Вона вже пожалкувала, що збрехала. Адже про свою професію могла сказати те саме. Два фанати. Дві вільні душі.

– Якби ви мали обрати одну-єдину причину своєї пристрасті, що б ви сказали?

– Ви проводите психоаналіз для психоаналітика?

Вона мовчала, чекаючи на відповідь.

– Думаю, найбільше мені подобається, – зрештою заговорив Феро, – бути в епіцентрі механізму.

– Якого механізму?

– Механізму батька. Батько – це ключ до всього. Його тінь завжди формує особистість дитини, її вчинки й бажання. Особливо в області зла.

– Я не дуже добре вас розумію.

– Візьмімо випадок чистісінької людини-монстра. Істоти, яку навіть людиною складно назвати, такими жахливими видаються її вчинки. Наприклад, Марк Дютру. Ви пам’ятаєте цю історію?

Жанна кивнула. Якби Дютру діяв у паризькому регіоні, можливо, саме вона вела б досудове розслідування.

– Вчинки такого злочинця неможливо зрозуміти, – вів далі Феро. – Він морив голодом маленьких дівчаток у себе в підвалі. Ґвалтував їх. Продавав. Ховав підліток живцем. Це нічим не можна виправдати. Однак, якщо покопатися в його біографії, можна знайти іншого монстра – його батька. У Марка Дютру було страхітливе дитинство. Він і сам жертва. І таких прикладів купа. Ґі Жоржа покинула мати. Мати Патріса Алеґра змушувала його брати участь у своїх сексуальних іграх…

– Тепер ви говорите про матерів.

– Я говорю про батьків у широкому сенсі. Про перших об’єктів любові дитини, хай то батько чи мати. Серійні вбивці мають лише одну спільну рису, байдуже, чи вони психічно хворі, чи психопати, чи збоченці: у них було нещасливе дитинство. Вони виросли в хаосі, у насильстві, яке завадило їм сформувати збалансовану особистість.

Це вже менше цікавило Жанну. Вона напам’ять знала ці штамповані фрази, якими її годували щоразу, коли вона замовляла психіатричну експертизу вбивці. І все ж вона запитала: