Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

– У тебе немає віку. Ти походиш із лісу.

– Якого лісу?

– Тобі буде дуже боляче.

– Чого ти добиваєшся? Чого ти хочеш?

Тиша.

– Розкажи мені про той ліс.

Залізний голос відкашлявся. Або, можливо, реготнув.

– Його треба слухати. Ліс духів.

– Чому ти так його називаєш?

Жодної відповіді.

– Ти бував у цьому лісі в дитинстві?

– Ти бував у цьому лісі в дитинстві?

Батько знову пошепки прокоментував:

– Це означає «так», я вже помітив. «Воно» повторює запитання.

Феро не відреагував. Жанна уявляла, як він зосередився на Хоакімі. Можливо, нахилився до нього, поклавши руки на коліна.

– Опиши мені його.

– Цей ліс небезпечний.

– Чому ж?

– Ліс убиває тебе. Ліс кусає тебе.

– Тебе вкусили в тому лісі?

– Тебе вкусили в тому лісі?

– Коли ти з’являєшся в голові Хоакіма, що ти просиш його робити?

Тиша.

– Ти хочеш помститися лісу?

Тиша.

– Відповідай, це наказ!

Знову кахикання. Можливо, сміх. Або відрижка. Дитячий голос підвищився на кілька тонів і швидко, монотонно затарабанив:

– Todas las promesas de mi amor se irán contigo / Me olvidarás, me olvidarás / Junto a la estación lloraré igual que un niño, / Porque te vas, porque te vas, / Porque te vas, porque te vas…

Феро спробував перебити його, але чоловік-дитина повторював ту саму мантру, не дихаючи:

– …se irán contigo / Me olvidarás, me olvidarás / Junto a la estación lloraré igual que un niño, / Porque te vas, porque te vas, / Porque te vas, porque te vas…

Голос звучав жахливо, ніби голосові зв’язки терлися так, що аж розігрівалися. Ледве не рвались. Підвищивши голос, Феро спромігся витягнути Хоакіма з гіпнозу. За його наказом запала тиша.

– Хоакіме, ви мене чуєте?

– Так, чую.

Голос знову був нормальним.

– Як ви почуваєтесь?

– Втомленим.

– Ви пам’ятаєте, що сказали мені під гіпнозом?

– Ні.

– Добре. На сьогодні ми закінчили.

– Що зі мною, лікарю?

Хоакім знову заговорив грайливим тоном, але в ньому вчувалося занепокоєння.

– Зарано щось казати. Ви погодитеся приходити до мене регулярно? Проходити тести?

– Як скажете, – видихнув Хоакім, здаючись.

– Тепер я хотів би поговорити з вашим батьком. Сам на сам.

– Без проблем. До побачення, лікарю.

Скрегіт стільців. Клацання дверей. Тоді – тремтливий голос батька:

– Лячно, правда ж?

– Анітрохи. Але треба буде провести діагностику. Подивитися, чи немає неврологічних ушкоджень.

– І мови не може бути.

– Ваш син – тобто істота, з якою я розмовляв під час гіпнозу, – виявляє специфічні симптоми.

– Симптоми чого?

– Займенникова інверсія. Повторення запитань. Ехолалія. Навіть його обличчя: ви помітили, як воно спотворилося, коли говорив інший…

– Симптоми ЧОГО?

– Аутизму.

– Я не хочу чути цього слова.

– Ви ніколи не лікували його від цього?

– Ви знаєте його історію. Мене не було поруч із ним у перші його роки.

– Які стосунки в нього були з матір’ю?

– Його мати померла під час пологів. Hay Dios mío [18] О Боже мій ( ісп .). , ви не записуєте чи що?

– Я не розумію, що ви зробили з цією дитиною.

– У моїй країні це дуже поширена практика. Усі так робили.

Вони говорили тихо. Жанна взялась уявляти обстановку. Феро не піднімав жалюзі. Тож вони досі сиділи в напівтемряві.

– Я мушу дізнатися більше про його минуле, – повів далі Феро. – На вашу думку, коли він говорить про цей «ліс духів», що він має на увазі?

– Поняття не маю. Я ще не був із ним.

– А ці слова іспанською, що він постійно повторював, ви знаєте, що це таке?

– Це – так. Це слова з однієї іспанської пісні сімдесятих років. Із фільму «Вигодуй ворона». Коли він відчуває небезпеку, то повторює ці слова.

– Йому потрібно лікуватися. Він у… складному стані. Присутність іншої особистості може вказувати також на шизофренію. Але симптоми збігаються з ознаками аутизму. Його треба покласти на кілька днів до лікарні. Я працюю в одній чудовій клініці і…

– Я не можу! Я ж вам уже пояснював. Госпіталізація виявить правду. Нашу правду. Це неможливо. Тепер тільки Господь Бог може нам допомогти. «І буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху…» [19] Іс. 58:11.

Феро, схоже, вже не слухав. Він сказав, ніби сам до себе:

– Я хвилююся. За нього. І за інших.

– Уже пізно.

– Пізно?

– Думаю, сьогодні вночі він когось уб’є. У Парижі, в 10-му окрузі. Він постійно блукає кварталом Бельвіль.

За всю ніч Жанна практично й не поспала. У її голові чередою нескінченних кошмарів множились емоції, думки, голоси. Зустріч з Антуаном Феро. «Пригощу вас морозивом». Тоді аудіозапис. Сеанс гіпнозу. Голос чужинця. «Ліс кусає тебе». І побоювання батька. «Думаю, сьогодні вночі він когось уб’є. У Парижі, в 10-му окрузі…»