Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

Обід з Обюссоном без випадів проти Саркозі не був би повним. Жанні захотілося зробити йому приємність:

– Ти бачив? Його рейтинги падають і падають.

– Піднімуться. За нього я не хвилююся.

– У глибині душі ти, зрештою, почав його цінувати.

– Як мисливець проймається любов’ю до старого слона, якого вистежує не один рік…

Прийшов офіціант прийняти замовлення. Два салати, газована вода. Ніяких прибамбасів. Ці двоє були єдині у своєму аскетизмі.

– А в тебе як справи? – запитав Обюссон.

– Нормально.

– Як справи амурні?

Жанна подумала про Тома. Усе скінчено. Феро. Ще й не починалося.

– Трішки голяк.

– А робота?

За одну секунду Жанна зрозуміла, що несвідомо йшла сюди спитати поради. Згадати про свою дилему. Нелегальне прослуховування. Підозри в убивстві. Як розрулити цю ситуацію?

– Є одна проблема. Я володію інформацією. Даними, які ще не підтвердились, але можуть виявитися корисними.

– Політика?

– Кримінал.

– І в чому проблема?

– Я не можу називати джерел. Навіть не впевнена, що інфа правдива.

– Принаймні ти можеш скористатися нею, щоб піти далі.

– Ні, не зовсім. Інфа неповна.

– Про що конкретно йдеться?

– Можливо, сьогодні вночі в 10-му окрузі скоїли вбивство.

– Це легко перевірити, ні?

– Поки що нічого не відомо.

– Знаєш, хто жертва?

– Ні, але знаю, хто вбивця. Знову-таки, не точно. Та й кажу ж, я не можу використовувати ці відомості. Мої джерела дуже… сумнівні.

Обюссон замислився. Жанна ще раз оглянула приміщення, витримане в золотистих тонах. Дзеркала. Вітражі. Інтер’єр ресторану на лайнері. Може, вона й зійшла на борт, от тільки не знала, куди прямує.

– Ти пам’ятаєш наш похід до Лувру? – нарешті запитав старий. – Давньогрецьке мистецтво? Недосконалість людини, поєднана з досконалістю шаблону?

– Я й досі намагаюся зрозуміти той урок.

– Недосконалість – це частина роботи.

– Отже, я можу збочити зі шляху? Вести слідство не за шаблоном?

– За умови, що вийдеш сухою з води. Що причешеш справу потім.

– Якщо справа взагалі буде.

– Подзвони до прокуратури. Тримай руку на пульсі. Важить лише результат.

– А якщо я помиляюся?

– Це доведе, що ти не можеш стрибнути вище за власну голову. Що ти звичайна людина, якій довірили надзвичайні повноваження. Це також за шаблоном.

Жанна всміхнулася. Вона прийшла, щоб почути ці слова. Жінка покликала офіціанта:

– Я б випила чогось міцнішого. Що скажеш?

– Давай.

Келихи з шампанським принесли майже одразу. Кілька крижаних ковтків – і Жанна відчула себе сильнішою. Холод захищає від смерті. Від розкладання. Ці кислі бульбашки стискали її до стану концентрованої енергії. Вони замовили ще по келиху.

– А в тебе, – запитала вона, – як справи амурні?

– У мене ще є в запасі кілька студенток, – відказав старигань. – Плюс моя офіційна пасія. Адвокатка за сорок, яка не полишає надії одружитися зі мною. У моєму-то віці! Одна чи дві колишні теж іще не знають, що зійшли з дистанції.

– Мабуть, сильно втомлюєшся.

– Я не кажу, що приділяю їм усім увагу. Але мені подобається цей ореол кохання. Це «Танець» Матісса. Вони ведуть хоровод, а я малюю їх на синьому тлі…

Жанна натягнула посмішку. Щиро кажучи, їй не подобалася поведінка її наставника. Невірність. Брехня. Маніпуляції. Жанна ще не настільки постаріла, щоб відмовитися від мрій про порядність.

– Але як ти так можеш? – не вгавала вона. – Жити ось так, у лицемірстві, у постійній зраді? – Вона всміхнулася, щоб пом’якшити жорстокість своїх слів. – Де тут повага?

– Це через смерть, – сказав Обюссон, раптом посерйознішавши. – Смерть надає нам будь-які права. Вважається, що, коли вона надходить, люди каються. Очищуються. Але все навпаки. Старіючи, помічаєш, що будь-які переконання, будь-які питання відходять на задній план. Залишається тільки одна певність: скоро здихати. І другого шансу не буде. Тоді починаєш зраджувати дружину, порушувати клятви. Пробачаєш собі все чи майже все. Інші – ті, що проходять через твою контору, – грабують, ґвалтують, убивають із тією самою думкою. Отримати те, чого бажають, поки не пізно. Як той фільм: «Небо почекає».

Жанна перехилила келих і гикнула. У горлі защипало від кислоти. Вона раптом посмутнішала. Офіціант запропонував їм меню десертів. Жанна відмовилась. Обюссон замовив іще два келихи.

– Знаєш, – заговорив він веселішим тоном, – я зараз вивчаю одне питаннячко. Правку, яку Рембо вніс в один свій вірш. «Знайшлася вже вона. / Що саме? Вічність! / Це море, що злилось / Із сонцем» [21] Пер. В. Ткаченка. .