Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

Феро зник. Мабуть, мав абонемент, тому й не мусив вистоювати чергу. По інший бік будівлі, в напрямку Єлисейських Полів, вишикувалася довга вервечка людей, охочих потрапити до музею у вечірні години. Жанна покопирсалася в сумочці: в неї теж був абонемент. Синьо-біло-червона картка, видана президентським указом. Годилося для обшуків. Згодиться й для віденських художників.

За кілька хвилин Жанна вже заходила до виставкової зали. Спершу в неї склалося враження, ніби ці червонувато-бурі полотна були великими театральними лаштунками, розвішеними заради ще масштабнішого, ще багатшого видовища, в якому поєдналися всі види мистецтв. Відень початку ХХ століття, де кожна галузь переживала зліт – живопис, скульптура, архітектура, а ще музика – в особі Малера, а тоді й Шенберґа… І все це на тлі фундаментальної революції – психоаналізу.

За кілька метрів перед Жанною Феро неспішно роздивлявся кожну картину. Каталогу в нього не було. Він не читав назв експонатів. Схоже, добре все це знав. Жанна, вся спітніла, розслабилась і також почала спокійно милуватися полотнами. Першу залу займав Клімт. Жанну, як і завжди, приголомшила оригінальність художника. Кожнісінький відтінок. Кожнісінька риска. Кожнісінький візерунок. Усе промовляло про радикальний розрив із будь-яким попереднім мистецтвом. Але це був плавний розрив. Гладенькі, затушовані мазки, що нагадували японські гравюри. Витончена палітра. Золоті зблиски. Ефект емалі, перлів, фарбованого скла, шматочків бронзи…

І ці жінки. Поснулі феї з довгими медовими косами, оточені чудернацькими й водночас ретельно промальованими візерунками. Кожну жінку огортало симетричне тло – ряди символів і завитків, подібних до візерунка на тканині, – захищаючи її сон. Інші картини справляли враження текучості, водянистості. Пасма волосся плинули в повітрі, ніби руді водорості. Золоті блискітки й перли приглушено сяяли, пробиваючи прозорі шари, мерехтячи під гладеньким покривом лаку. Ці картини буквально омивали очі, розум, серце…

Феро зупинився: його увагу поглинула маленька картина завширшки менш ніж метр. «Настав час діяти», – подумала Жанна. Вона покрокувала в його напрямку, плануючи просто стати поряд. А тоді побачимо. З пересохлим горлом, хиткою ходою вона підійшла, прокручуючи в думках кілька компліментів, які їй робили останнім часом. Коли Тома порівняв її з абсентом. Коли Тен прокоментував її доторк до потилиці. Коли Клер, її секретарка, порівняла її з акторкою Джуліанн Мур…

Жанна вже з хвилину стояла біля Антуана Феро, застигнувши, втупившись у картину невидющим оком.

І він говорив.

Цей голос, який вона так часто слухала в записі, тепер звучав просто біля її вуха, наживо …

– Про… прошу?

– Кажу, щоразу як я дивлюся на цю картину, то думаю про Бодлера. «Багно я замісив і золото зробив…»

Жанна ледве не розреготалася. Чоловік, який з перших же хвилин цитує Бодлера, навряд чи дозрів до побачень. Але чом би й ні? Вона зосередилася на полотні Клімта. На ньому була зображена дуже бліда жінка в бірюзовій сукні на помаранчевому тлі. Портрет показував її до пояса.

Жанна усвідомила, що запитує Феро мало не агресивно:

– Багно – це, по-вашому, модель?

– Ні, – м’яко відповів той. – Багно – це час, який поглине цю жінку й знищить її красу. Одноманітність повсякдення, яка її гризтиме. Банальність, яка потроху її завоює. Клімт вирвав її з усього цього. Він зумів вихопити її внутрішній розквіт. Показати цей момент грації між двома ударами серця. Він подарував їй вічність… її власну вічність.

Жанна всміхнулася. Голос із навушників. Ближчий. Реальніший. Він виправдовував її очікування. Жінка поглянула на картину. Психотерапевт був правий.

«Портрет Йоганни Штауде».

Перш за все в око впадали два взаємодоповнювані кольори. Бірюза сукні – мінеральна, наче художник малював кристалами. І червоногаряче тло, що палало, ніби лава. Жанні це нагадало не стільки Бодлера, скільки відомий рядок Поля Елюара: «Земля блакитна, ніби апельсин».

Коли це перше потрясіння минало, око помічало обличчя. Кругле й біле, наче місяць. Ця бліда пляма, оточена чорним хутряним коміром, була ключиком до картини. Лице відкривало невимовну істину, поезію чарівних казок, яка не потребувала коментарів, щоби влучити в саме серденько. І, можливо, ще нижче – в пах. У коріння людського єства…

Жанна прониклася ніжністю до цієї жінки. Це місяцеподібне обличчя П’єро. Це чорне, коротко підстрижене волосся, яке свого часу мало здаватися викличним. Ці тонкі червоні губи. Ці густі брови, схожі на розділові знаки. Усі ці подробиці нагадували Жанні рекламу, яку вона обожнювала в дитинстві. Рекламу парфумів «Loulou» від «Cacharel». У ній молода жінка ніби плинула під найприємнішу мелодію на світі – «Павану» Ґабріеля Форе…