Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

Жанна знайшла собі союзницю. Вона раптом відчула себе сильнішою, впевненішою – але досі не спроможна була говорити. Тиша затягнулася. Жанна відчайдушно копалася в голові, шукаючи, що сказати…

– Я вже вп’яте приходжу на цю виставку, – повів далі Феро. – Є в ній якесь… умиротворення. Джерело розслаблення й спокою. – Він на мить замовк, ніби щоб дати Жанні почути дзюркотіння цього джерела. – Ходіть сюди. Я хочу дещо вам показати.

Жанна дала себе відвести. Вона була геть не в собі. Феро повів її до наступної зали. Попри сплутані думки, Жанна усвідомила, що атмосфера змінилася.

Тут стіни були вкриті криками й ранами. Тіла, вигнуті в судомах. Спотворені жагою чи то тривогою обличчя. Але в першу чергу на глядача нападала сама фарба. Об’ємисті мазки бурого, вохряного, золотого, ніби подерті ножем. Густі, збурені, роздроблені кольори, що нагадували переоране поле. Вузькі обличчя. Вирячені очі. Заламані руки. Жанні подумалося про севільський фестиваль, що проходить у Страсний тиждень. Тиждень спокути, де за капюшони правлять ці постаті, а за свічки – їхні сяйливі руки.

– Еґон Шіле! – вигукнув Феро. – Хоч він і не схожий на Клімта, але теж приносить мені полегшення. Його жорстокість позитивна. Рятівна. Я психіатр і психотерапевт. У мене бувають… важкі дні. Ці полотна початку століття додають мені снаги, енергії.

– Вибачте, – спромоглася прошепотіти Жанна. – Я справді не розумію…

– Та ж ці роботи показують несвідоме! Вони доводять існування світу, якому я присвятив усе життя. Сон. Секс. Тривога… Еґон Шіле вивертає душу, ніби рукавичку. Тут немає місця викрутам, міщанській достовірності, заспокійливій брехні…

У Жанни голова йшла обертом. Вона цілий день нічого не їла. Емоції затьмарювали сприйняття. А Антуан Феро, попри спокусливий голос і гарненьку пику, більше за все нагадував безумця.

– Вибачте, – сказав він тихіше, ніби щоб заспокоїти жінку. – Я захопився… Навіть не представився. – Він простягнув руку: – Антуан Феро.

Жанна легко стисла його пальці, вперше розглядаючи його зблизька. Обличчя психіатра було напружене, гарячкове, але дивним чином згасле. Феро не намагався ні замилити очі, ні сховатися. Він стояв перед нею, вразливий, розхристаний, голий…

– Жанна Коровська.

– Це польське прізвище?

– Це від слова «корова». Так називався бар із «Механічного апельсина».

Господи, вона верзла якісь дурниці. До чого тут цей жорстокий фільм?

– Але воно має польське коріння? – наполягав Феро.

– Далеке. Тобто мій батько – поляк, але він завжди був… далеко.

Ще одна репліка, яка завела розмову в глухий кут. Жанна хотіла пожартувати. А вийшла якась драма. Але Феро дивився на неї, слухав її ніби вже з увагою й турботою.

– Схоже, ви почуваєтеся незатишно. Ви знаєте, що таке синдром Стендаля?

– Даріо Ардженто, – прошепотіла Жанна.

– Прошу?

– «Синдром Стендаля». Італійський фільм жахів. Режисера Даріо Ардженто.

– Не дивився. Я казав про психологічний синдром. Є люди, які страждають на гіперчутливість до мистецтва. Які непритомніють перед картиною.

– Фільм якраз про це.

Навіщо вона наполягала? Перед очима спалахували кадри. Азія Ардженто, яка крокує вулицями Рима з білявою перукою на голові, готова вбити всіх на своєму шляху. Зґвалтовані жінки. Обличчя, роздроблене кулею автомата…

Жанна приклала руку до лоба й додала, ніби виправдовуючись:

– Я цілий день нічого не їла. Я…

Договорити вже не змогла. Феро твердо взяв її під руку.

– Ходімо. Подихаємо свіжим повітрям. Пригощу вас морозивом.

Надворі легше не стало. У світлі призахідного сонця тремтіли тіні від листя на землі, і Жанні здавалося, ніби це в неї все дрижить перед очима. Їй було соромно за свій стан. Водночас вона потай раділа, що їй ось так допомагають.

Вони перейшли авеню на бік театру Маріньї та купили італійського морозива в кіоску.

– Хочете трохи пройтися?

Жанна кивнула, насолоджуючись прохолодою морозива й турботливістю запитання. Вони мовчки рушили в бік площі Згоди. Жанна давно не ходила цим парком. Інші парки завжди здаються якимись обмеженими, замкненими в своїх парканах. А парк на Єлисейських Полях, навпаки, відкритий до міста, він включає в себе ревучий проспект, змішується з транспортом, гамором, газами… Справжня зустріч. Любовна історія між листям і асфальтом, перехожими й машинами, природою й загазованістю…

– Я почуваюся натхненним, – зізнався Феро. – Відень. Початок ХХ століття… Це моя пристрасть. Цей період, коли посеред затишних брасерій, кафешок і штруделів було знайдено стільки істин! Клімт, Фройд, Малер…