Стівен Кінг - Чотири сезони

— Ви ходите на роботу, я правильно розумію?

Вона кивнула.

— Так, я працюю.

— Чи можу я спитати, де саме? Якщо вам не хочеться відповідати, то…

Вона розсміялася — коротко й невесело. Цей сміх різнився від того попереднього хихотіння, мов день — від ночі.

— В універсальному магазині. Де ще в цьому місті може працювати незаміжня жінка? Продаю парфуми гладким дамочкам, які намочують волосся і завивають крихітними кучериками.

— І довго ви ще збираєтеся туди ходити?

— Поки не стане впадати у вічі мій делікатний стан. Потім, напевно, мене попросять звільнитися, щоб не засмучувати гладких дамочок. Від того, що їх обслуговує вагітна жінка без обручки на пальці, їхні кучерики можуть спереляку і розпрямитися.

Зненацька її очі налилися слізьми. Губи затремтіли, і я гарячково пошукав носовичка. Але сльози так і не потекли, вона не зронила ані сльозинки. Вони бриніли в її очах, та вона покліпала повіками й прогнала їх геть. Її губи стислися…. але так само швидко й розслабилися. Ця жінка просто вирішила, що не дасть волі емоціям… і не дала. Видовище, скажу я вам, було дивовижне.

— Пробачте, — мовила вона. — Ви так добре до мене ставитеся. Я не стану платити вам за доброту своєю дуже банальною історією.

Вона підвелася, щоб іти, і я встав разом з нею.

— Я непогано вмію слухати, — сказав я. — І трохи часу в мене є. Наступний пацієнт попередив, що не прийде.

— Ні. Дякую, але ні.

— Добре, — кивнув я. — Але маю одне зауваження.

— Яке?

— Не в моїх правилах примушувати пацієнтів… будь-кого з пацієнтів… платити за послуги, перш ніж ці послуги буде надано. Я сподіваюсь, якщо ви… тобто якщо ви думаєте, що вам би хотілось… чи ви повинні… — Так я навпомацки підібрався до мовчанки.

— Докторе Маккерон, я в Нью-Йорку вже чотири роки. Від природи я ощадлива. Після серпня… чи вересня… мені доведеться жити на ту суму, яку я відклала собі на рахунок, поки не зможу повернутися на роботу. Грошей там небагато, і часом, особливо вночі, мені стає дуже страшно.

Вона невідривно дивилася на мене своїми чудесними горіховими очима.

— Я подумала, що буде ліпше… надійніше… коли я спершу заплачу за дитину. Насамперед. Тому що дитина в моїх думках посідає головне місце, а ще тому, що пізніше спокуса витратити ті гроші може стати нездоланною…

— Гаразд, — сказав я. — Але, будь ласка, пам’ятайте, що, на мій погляд, це платіж авансом. Якщо вам знадобляться ті гроші, скажіть про це.

— І знову розбурхати дракона в місіс Девідсон? — У її очах знову загорівся глузливий вогник. — Не хотілося б. Що ж, докторе…

— Ви маєте намір працювати до останнього? Скільки зможете, стільки й ходитимете на роботу?

— Так, я змушена. А що?

— Та, перш ніж ви підете, я вас трохи полякаю.

Її очі злегка розширилися.

— Не треба. Я вже й так достатньо налякана.

— Саме тому я зараз це зроблю. Сідайте, міс Стенсфілд. — А що вона не поворухнулася, далі стояла на місці, то я додав: — Будь ласка.

Вона сіла. Неохоче.

— Ви зараз у такому становищі, що вам не позаздриш. — Я прихилився до оглядового столу. — Але ви вельми гідно даєте раду своїй ситуації.

Вона розтулила рота, але я підніс руку, зупиняючи її.

— Це добре. Я вітаю вас із цим. Але мені б дуже не хотілося, щоб ви завдали шкоди своїй дитині через те, що тривожитеся за фінансовий добробут. Одна моя пацієнтка, хоч як наполегливо я її від цього відраджував, місяць за місяцем, щоб не видно було живіт, затягувала себе в корсет, шнурувала все тугіше й тугіше. То була марнославна, дурноголова, нав’язлива жінка, та й дитини тієї, я думаю, вона зовсім не хотіла. Я не поділяю багатьох тих теорій про підсвідоме, які нині так модно обговорювати за грою в маджонґ. Але якби поділяв, то сказав би, що вона принаймні підсвідомо хотіла ту дитину вбити.

— І вбила? — Її обличчя застигло.

— Ні-ні. Але дитина народилася розумово відсталою. Цілком імовірно, що така доля спіткала б її й без корсета, стверджувати протилежне я не беруся — про причини розумових вад у немовлят ми не знаємо практично нічого. Але спричинити це могла й вона.

— Я розумію, про що ви, — тихим голосом промовила вона. — Ви не хочете, щоб я… зашнуровувалася заради того, щоб ще місяць-півтора протриматися на роботі. Так, у мене була така думка. Тож… дякую, що налякали.

Цього разу я провів її до дверей. Мені хотілося спитати, чи багато (або мало) лишилося в неї в тій ощадній книжці, чи близько вона підійшла до краю прірви. Але вона не відповість — я це добре розумів. Тож я просто з нею попрощався і наостанок пожартував про вітаміни. Вона пішла. Упродовж наступного місяця я ловив себе на тому, що думаю про неї в найнесподіваніші миті, і…