Стівен Кінг - Чотири сезони

І то була правда — хоча в дійсності то був радше проспект, ніж брошура. З часом він ліг в основу моєї книжки, «Практичного посібника до вагітності й пологів». У ті часи я цікавився акушерством і гінекологією… і досі цікавлюся, хоча тоді спеціалізуватися на цьому ніхто б не став, хіба що в тебе було багато зв’язків у північному Мангеттені. Та навіть якби були, то для того, щоб заснувати свою практику й домогтися в ній успіху, знадобилося б десять-п’ятнадцять років. Через війну я відкрив свій кабінет у перезрілому віці й відчував, що не маю часу на розкачування. Мені вистачало й знаття, що протягом своєї практики я побачу безліч щасливих облич майбутніх матусь і прийму безліч немовлят. Так і сталось, як гадалось: за останнім підрахунком я прийняв близько двох тисяч немовлят — стільки, що вистачило б двісті класних кімнат заповнити.

Я старався завжди бути в курсі нової літератури, присвяченої пологам, читав її уважніше, ніж будь-які нові надходження з інших сфер загальної лікарської практики. І позаяк я мав власні думки, думки ентузіаста, то написав свою брошуру, замість втелющувати молодим матерям черстві каштани, якими їх любили в ті часи годувати. Увесь каталог тих «каштанів» я вам переповідати не буду, бо довелося б вам тут усю ніч до ранку сидіти й слухати, але про декілька згадаю.

Жінкам при надії радили якомога більше перебувати в стані спокою: сидіти, лежати і в жодному разі не ходити на далекі відстані, бо так існує загроза викидня чи «ушкодження плода». А оскільки пологи — тяжка праця, що вимагає величезних зусиль, то радити таке вагітній — це те саме, що рекомендувати футболістові, який готується до важливої гри, якомога більше сидіти, щоб не втомлювався! Це одна «цінна» порада, яку давало дуже багато лікарів, — щоб майбутні матусі, у яких є трохи надмірної ваги, починали курити… курити! Обґрунтування цього прекрасно висловили в рекламному слогані того часу: «Візьми “лакі” замість цукерки». Люди, які вважають, що, увійшовши у двадцяте століття, ми потрапили в добу світла й розуму в медицині, навіть гадки не мають, якою психічно хворою ця медицина іноді буває. Та, може, воно й на краще. Бо якби ці люди знали, вони б посивіли на місці.

Я дав міс Стенсфілд свою теку, і вона хвилин на п’ять поринула в читання. Я запитав її дозволу розпалити люльку, і вона неуважно, навіть не підводячи голови, дозволила. А коли нарешті дочитала й підняла погляд, на її губах грала усмішечка.

— Докторе Маккерон, ви радикал?

— Чому ви так вирішили? Бо я раджу жінці при надії ходити містом у справах замість їздити в задимленому трясучому вагоні метро?

— «Пренатальні вітаміни», не знаю, що це… рекомендовано плавання… і вправи для дихання! Які такі вправи?

— Це вже згодом. І ні, я не радикал. Аж ніяк не радикал. Я лікар, який уже на п’ять хвилин затримує наступного пацієнта.

— Ой! Пробачте. — Вона швидко звелася на ноги й вклала товсту теку собі в сумочку.

— Пусте.

Поки жінка натягала на плечі легке пальто, вона, не відриваючись, дивилася мені у вічі тими своїми горіховими очима.

— Ні, — сказала вона. — Зовсім не радикал. Підозрюю, що насправді з вами доволі… затишно? Це підхоже слово?

— Маю надію, що саме так і є. Мені подобається це слово. Коли говоритимете з місіс Девідсон, вона дасть вам розклад візитів. Ви повинні прийти до мене на початку наступного місяця.

— Ваша місіс Девідсон несхвально до мене ставиться.

— Ні, я певен, що зовсім це не так. — Але брехати я ніколи особливо не вмів, тож між нами раптом стало прохолодно. До дверей консультаційної я її проводжати не став. — Міс Стенсфілд?

Вона обернулась і подивилася на мене — холодним запитальним поглядом.

— Ви маєте намір зберегти дитину?

На мить вона замислилась, розглядаючи мене, та потім усміхнулась — тією загадковою усмішкою, що, на моє переконання, притаманна лиш вагітним.

— О так. — І з цими словами вийшла.

Протягом того дня я лікував близнюків від одного на двох висипу внаслідок дії отруйного плюща, розтинав чиряк, витягав металевий гачок із ока зварювальника й скерував одного зі своїх найстаріших пацієнтів до лікарні імені Вайт, бо там, безсумнівно, був рак. Про Сандру Стенсфілд на той час я вже й думати забув. Однак про неї нагадала Елла Девідсон.

— А знаєте, може, вона й не дешевка, — сказала моя медсестра.

Я підвів погляд від картки останнього пацієнта. Переглядав її з тим відчуттям марної огиди, яке переживають більшість лікарів, коли усвідомлюють свою повну безпорадність, і думав, що треба завести собі для таких карток печатку. Тільки замість слів «ЗАБОРГОВАНІСТЬ», чи «СПЛАЧЕНО ПОВНІСТЮ», чи «ПАЦІЄНТ ПЕРЕЇХАВ» на ній будуть прості слова «СМЕРТНИЙ ВИРОК». Може, навіть із черепом та кістками вгорі, як на пляшечках з отрутою.