Рут Веа - У лісі-лісі темному

Боже, милостивий.

Боже, милостивий. Цього не може бути.

Мої пальці стискаються на простирадлі, нігті до болю впиваються в пальці.

Вона мертва?

— З нею все добре, — повільно й обережно веде Ламарр. — Вона потрапила в аварію, у ту саму, що й ви.

— Як вона? Її можна побачити?

— Мені школа, але ні. Нам поки не вдалося її допитати. Спершу потрібно почути її версію…

Вона намагається викрутитися. Я знаю, про що вона. Вона хоче моєї правди і окремою порцією — правди Клер, щоб порівняти наші історії.

І знову всередині мене охоплює холод. Я підозрювана? Як мені те дізнатися й при цьому не виглядати підозріло?

— Через її стан ми й досі не можемо провести допит, — зрештою каже Ламарр.

— Вона знає про Джеймса?

— Не думаю, ні, — у голосі поліціянтки звучить співчуття. — Ще надто слабка, щоб це почути.

Не знаю чому, проте це гризе мене найдужче з усіх сьогоднішніх слів. Мені нестерпно від думки, що Клер лежить десь тут у лікарні і не відає, що Джеймса нема.

Чи думає вона, чому він не прийшов? Чи їй настільки зле, що й сил на це бракує?

— Усе буде гаразд? — голос рветься й ламається на останньому слові, я роблю великий пекучий ковток кави, намагаючись сховати власне лихо.

— Лікарі кажуть, що так, проте ми чекаємо на її родину, потім візьмуть до уваги її стан і приймуть рішення, чи готова вона це почути. Пробачте, я б воліла розповісти більше, проте не мені судити про стан її здоров’я.

— Звісно, розумію, — тупо кажу у відповідь. Від сліз, що засіли десь у горлянці, починає тріщати голова. Очі набираються вологи, я кліпаю зі злості, намагаючись її відігнати. — А Ніна, — нарешті витискаю. — Я можу її побачити?

— Ми й досі збираємо свідчення. Тільки-но завершимо, їй дозволять відвідати вас.

— Сьогодні?

— Сподіваюся, що сьогодні, так. Проте нам дуже, дуже допоможе, якщо ви зможете пригадати, що трапилося після того, як ви вибігли з будинку. Нам потрібна ваша версія, не чиясь. Ми хвилюємося, що після розмови з іншими… все переплутається.

Не можу впевнено стверджувати, що саме в неї на думці. Вона хвилюється, що я вдаю, ніби втратила пам’ять, щоб підлаштувати свою версію під іншу? Чи це вона просто хвилюється через мої спогади і те, що я можу ненавмисне видати за них чиюсь думку?

Я ж знаю, як легко це зробити.

Я роками «пам’ятала» вихідні з дитинства, де я каталася на віслюку. Те фото зі мною навіть стояло на коминковій поличці. Мені тоді було три чи чотири роки. Мій силует на тлі призахідного сонця й німб навколо волосся, залитого сонцем. Проте я пам’ятала вітер в обличчя, відблиск променів на хвилях, відчуття кусючої ковдри на стегнах. І лише в п’ятнадцять мама якось згадала, що то зовсім не я, а моя двоюрідна сестра Рейчел. Мене там навіть не було.

То про що йдеться? Хапай свої спогади, а потім дозволимо тобі поговорити з подругою?

— Я намагаюся згадати, — гірко їй відказую. — Повірте мені, я прагну пригадати дужче, ніж ви можете уявити. Немає сенсу не пускати до мене Ніну.

— Річ не в тім, — пояснює Ламарр. — Нам лише потрібна ваша версія подій. Повірте, це в жодному разі не покарання.

— Якщо я не можу побачити Ніну, то можна мені хоча б отримати свій одяг? Телефон? — я думаю про повідомлення та листи, що назбиралися за ці дні… А я ж не маю жодної можливості на них відповісти… Сьогодні понеділок — робочий день. Зі мною має зв’язатися редактор стосовно нового нарису. І мама, чи намагалася вона до мене додзвонитися? — Мені дуже потрібен телефон. Я обіцяю: жодних дзвінків людям, що були в будинку, обіцяю.

— Ой, — вона відказує, а обличчя набуває загадкового вигляду. — Це, власне, ще одна річ, про яку хотіла б у вас запитати. Ми хотіли би проглянути ваш телефон, якщо ваша ласка.

— Звісно ж, але можна мені його потім повернути?

— Так, але ми не можемо визначити місце його розташування.

Мене це дивує. Якщо він не у них, то де?

— Ви прихопили його із собою, коли вибігли з будинку? — запитала Ламарр.

Я намагаюся згадати. Упевнена, що ні. Мені взагалі здається, що я не знаю, де був телефон більшу частину дня.

— Я думаю, він був у машині Клер, — нарешті відповідаю. — Гадаю, я лишила його там, коли ми пішли стріляти.

Ламарр киває.

— Машину обнишпорили до крихти. Його там точно нема. Ми також цілком обшукали будинок.

— Може, десь на території комплексу?

— Ми пошукаємо, — вона щось собі занотовує. — Проте ми набирали, слухавки ніхто не взяв. Думаю, якби ви його там лишили, хтось би почув дзвінок.