Рут Веа - У лісі-лісі темному

Проте Клер вже не було.

— Якесь непорозуміння, — намагалася я пояснити Ламарр. — Том стверджував, що він сказав Клер, ніби ми зараз прийдемо, але Клер, скоріш за все, це розтлумачила, як вони не поїдуть. Вона поїхала без Ніни.

— А далі?

Що далі? А от саме в цьому я і не впевнена.

Я пам’ятаю куртку Клер, що висіла на поручнях. Вона, мабуть, збиралася її взяти із собою і забула. Я беру її до рук.

Я пам’ятаю…

Я пам’ятаю…

Я пам’ятаю, як плакала Ніна.

Я пам’ятаю, як стояла на кухні і дивилася на Джеймсову кров, що стікала з моїх рук у зливний отвір.

А потім… Я не знаю, чи це шок, чи що там потім трапилося, але події розпадаються на фрагменти. І що більше я силкуюся пригадати, то більше не впевнена, чи мої спогади справжні, чи це лише думки щодо того, що трапилося.

Я пам’ятаю, як підняла куртку Клер. А вона точно була її? Я раптом згадую Фло під час стрільби в точнісінько такій самій шкіряній куртці. То це куртка Клер? Чи то була куртка Фло?

Я пам’ятаю, як підняла куртку.

Я пам’ятаю куртку.

Але що я пам’ятаю про ту куртку?

А потім я біжу, сповнена відчаю, біжу крізь ліс, щоби їх зупинити.

Щось мене змусило бігти. Щось змусило мене в панічному розпачі взути холодні кросівки й летіти стрімголов вузькою лісовою стежкою з ліхтариком, що шалено миготів у руці.

Але що?

Я дивлюся вниз. Мої пальці скрючилися, ніби я намагаюся втримати щось маленьке й тверде. Можливо, правду.

— Я не пам’ятаю, — кажу Ламарр. — Саме з цього моменту все як у тумані. Я пам’ятаю, як біжу лісом, продираючись через чагарі…

— У нас є свідчення Тома, — нарешті заявляє Ламарр. — Він каже, що ви щось тримали, подивилися на долоню, а потім вибігли з будинку, навіть не вдягнувши пальто. Що вас змусило побігти?

— Я не знаю, — мій голос сповнений відчаю. — Якби ж я знала. Я не можу згадати.

— Будь ласка, спробуйте. Це важливо.

— Я знаю, що це важливо! — у відповідь переходжу на крик, що аж відлунює в маленькій кімнаті. Пальці впилися в лікарняне простирадло. — Невже ви думаєте, я не розумію? Це мій друг, м-мій…

Я не можу говорити. Не можу дібрати слова, щоб описати, хто для мене Джеймс — був для мене. Мої коліна міцно притулилися до грудей, я надто часто хапаю ротом повітря, мені хочеться розбити голову об коліна. Я хочу гамселити нею, поки спогади не з’являться, проте не можу, я не можу нічого згадати.

— Норо, — промовляє Ламарр, і я більше не маю певності, чи вона хоче мене заспокоїти, чи попередити. Можливо, і те, й інше.

— Я хочу згадати, — зціплюю зуби. — Б-більш ніж ви можете уявити.

— Я вірю, — відповідає вона. Її голос сповнений смутку. Ламарр кладе руку на моє плече. Стукіт у двері, заходить медсестра з візочком.

— Що тут відбувається? — вона переводить погляд з мене на Ламарр, намагається роздивитися моє заплакане лице та неприхований стрес. Її приємне кругленьке обличчя вкривають зморшки незадоволення. — Я вам, пані, не дозволю ось так засмучувати моїх пацієнтів! — вона тицяє пальцем у Ламарр. — Не минуло навіть доби звідтоді, як вона ледве не загинула в автомобільній аварії. Геть!

— Вона не… — намагаюся пояснити. — Це не було…

Проте це правда лише частково. Ламарр мене засмутила, і навіть, попри власне заперечення, я рада, що вона йде. Я рада, що можу згорнутися калачиком під простирадлами, поки медсестра розставляє запіканку та варену стручкову квасолю й бубонить собі щось під ніс про свавілля поліціянтів, що вдираються сюди без запрошення, засмучують її пацієнтів, тим самим погіршуючи їхній стан та подовжуючи період одужання…

Палату наповнює запах шкільних обідів, коли медсестра грюкає посудом та приборами, а потім ставить з гуркотом тацю поруч зі мною.

— Їж, курчатко, — її голос сповнений ніжності. — Ти ж худа як тріска. Пластівці — це чудово, проте це не їжа для одужання. Тобі потрібні м’ясо та овочі.

Я не голодна, але киваю їй.

Вона пішла, я взялася до їжі. Я лежала на боці, трималася за ребра, що відчутно боліли, намагалася звести все докупи.

Мені слід було запитати, як Клер, де вона.

А Ніна, де Ніна? З нею все гаразд? Чому вона не прийшла мене провідати? Мені слід було про все це розпитати, я проґавила свій шанс.

Лежу й дивлюся на шафку. Думаю про Джеймса і про те, що ми одне для одного значили, про все, що я зробила і втратила. Бо, коли тримала його руку, а він стікав кров’ю на підлозі, я зрозуміла, що моя страшенна злість (я думала, що нізащо її не здолаю, що вона ніколи не зникне) кудись щезла, вона витекла на підлогу разом із Джеймсовим життям.