Рут Веа - У лісі-лісі темному

Ліжко згинається, нарешті сиджу. Глибоко вдихаю й витираю очі.

— Заходьте.

Двері відчиняються, заходить Ламарр. Знаю, що мої очі червоні й вологі, у горлі хрипить, проте не маю більше сили боротися.

— Скажіть мені правду, — прошу її, поки вона ще нічого не промовила й не встигла навіть сісти. — Будь ласка. Я розповім усе, що пам’ятаю, проте я мушу знати. Він мертвий?

— Мені шкода, — відповідає вона, і я знаю. Намагаюся щось сказати, але не можу. Я сиджу, хитаю головою, намагаюся зібрати слова докупи, але вони пручаються.

Ламарр мовчки сидить, поки я борюся із собою. Зрештою приборкую дихання, вона простягає мені картонну тацю.

— Кави? — лагідно пропонує мені.

Яка мені різниця. Джеймс мертвий. Яка, до біса, кава?

Неохоче киваю, вона простягає мені напій. Довго п’ю. Кава гаряча та міцна, зовсім не схожа на лікарняне прісне й ніяке питво. Напій біжить по тілу, проникає в кожну клітину, пробуджуючи мене. У це неможливо повірити: я жива, а Джеймс мертвий.

Ставлю горнятко, обличчя заклякло, страшенно болить голова.

— Дякую, — грубим голосом. Ламарр нахиляється ближче і стискає мою руку.

— Це найменше, що могла зробити. Мені шкода. Не хотіла, щоб ви про це дізналися за таких обставин, мене просили, — вона зупиняється, щоб перефразувати. — Думали, буде краще не казати більше, ніж вам відомо. Хотіли мати вашу версію. Неупереджену.

Нічого на те не відповідаю, схиляю голову.

Я писала про це, про такі розмови й допити все своє доросле життя, проте жодного разу навіть не уявляла, що стану їхнім учасником.

— Я знаю, це болітиме, — врешті-решт, починає бесіду Ламарр, — проте спробуйте згадати події минулої ночі. Що ви пам’ятаєте?

— Я пам’ятаю постріл, — відповідаю. — Пам’ятаю, як бігла вниз сходами, бачила… бачила його там, — скрегочу зубами, на хвилину зупиняюся, повітря свистить між зубами. Я не плакатиму знову. Сьорбаю каву, навіть попри те, що кожен ковток обпікає все єство. — Ви ж знаєте про постріл? — нарешті запитую. — Вам же розповіли вони? Ніна, Клер та всі вони?

— У нас є кілька різних варіантів, — вона намагається ухилитися від відповіді. — Нам потрібні всі можливі.

— Ми були налякані, — веду далі й намагаюся повернутися назад. Таке враження, що минуло сотні років звідтоді, як, затуманені адреналіном, ми скрадалися будинком, підбурювані істерикою, алкоголем та непідробним страхом. — Дошка уїджі видала нам повідомлення про вбивцю, — я насилу промовляю цю нестерпну іронію. — Ми не вірили в це, принаймні більшість нас, проте, гадаю, це нас підбурило. І плюс сліди на вулиці. І коли ми прокинулися, маю на увазі першого разу, двері на кухні були навстіж.

— Як?

— Я не знаю. Хтось їх замкнув чи казав, що замкнув. Здається, Фло. Чи то була Клер? У будь-якому разі, хтось їх перевірив. Проте вони були відчинені, і це ще більше налякало нас та довело до безумства. Потім почулися кроки.

— Чия ідея була взяти рушницю?

— Не знаю. Гадаю, Фло її раніше дістала. Ще тоді, коли відчинилися двері. Проте вона мала бути незарядженою. А в ній мали бути набої без куль.

— І ви її тримали?

— Я? — я поглянула на неї цілковито шокована. — Ні! Фло тримала, здається. Ні, це була точно вона.

— Проте сліди ваших пальців на стволі.

Вони знімали сліди пальців із рушниці? Я сиджу, витріщившись на неї, нарешті доходить, що від мене чекають відповіді.

— На с-стволі, так, — прокляття, припини заїкатися. — Але не на ручці, тобто рукоятці. Послухайте, вона розмахувала нею, як скажена. Я лише намагалася прибрати ту річ якнайдалі від нас.

— Чому, якщо ви думали, що вона незаряджена?

Зненацька від цього запитання мене пересмикує. Незважаючи на сонце, в палаті стає холодно. Хочу перепитати, чи я не підозрювана, але мені вже сказали, що ні. Питати ще раз якось дивно.

— Тому що мені не подобається стояти під дулом, і немає значення, чи там сліпі патрони, чи ні. Зрозуміло?

— Гаразд, — м’яко відказує Ламарр і щось занотовує. Вона проглядає аркуш, потім повертається.

— Давайте відмотаємо події назад. Джеймс — як ви познайомилися?

Заплющую очі. Кусаю внутрішню поверхню губи, щоб не розридатися.

Скільки ж існує варіантів відповіді? Ми разом училися в школі. Ми товаришували. Він наречений Клер. Був, мовчки себе виправляю. Неможливо повірити, що його нема. І я раптово розумію себелюбство власного горя. Я думала про Джеймса. А Клер — Клер утратила все. Учора вона ще була нареченою, а зараз… хто? Такого навіть слова не існує. Навіть не вдова. Хтось, хто журиться та тужить.